«Всесвіт наш – це дивна казка». Вже у першій збірці поезій «Сонячні кларнети» (1918 р.) П. Тичина показав себе як поет-лірик, поет-романтик, закоханий у природу і навколишній світ. Його вірші — це твори талановитого поета, людини, яка любить і розуміє музику, відчуває красу природи. Маючи ще й художній хист, П. Тичина своїм пером, наче пензлем, малює поетичні картини природи. Так у віршах «Хор лісових дзвіночків», «А я у гай ходила» та інших як на полотні постає краса рідної природи. В кожному рядку його віршів відчувається щира радість, світлий настрій.

З часом вірші поета стають ще яскравішими:

Я йду, іду —

Зворушений.

Когось все жду —

Співаючи.

Співаючи-кохаючи,

Під тихий шепіт трав голублячий.

У цьому вірші все пронизане світлом, радістю, повнотою життя. Герой сприймає навколишній світ як подарунок природи — шум гаїв, хмаринки в небі, гудіння дзвону, шепіт трав. А як бачить поет захід сонця у вірші «Гаї шумлять»! Призахідне сонце над річкою — це наче розколотий навпіл сонячний диск. Одна частина диска в небі, інша спочиває на тихій поверхні води. Сонячним золотом, музикою здається поетові і нам, читачам, чудова природа.

Мов золото — поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

Поет не просто закоханий в рідну природу. Він завжди готовий захищати її красу, її благотворний, її цілющий вплив на душу людини. Звертаючись до невідомого співрозмовника, герой П. Тичини стверджує: якщо ти не змінився, по-справжньому не закохався в життя, ти не бував у наших краях, не бачив справжньої краси:

Не бував ти у наших краях,

Бо відтіль не таким би вернувся!

Давно немає серед нас П. Тичини, але залишилася в спадок нащадкам задушевна музика його високої поезії:

Всесвіт наш — це дивна казка.

Це одна з фантазій Божих,

А людина — сон найкращий

З-поміж снів його пригожих.