Возвеличення людського гуманізму і осуд бездушності. Нещодавно я прочитав оповідання Євгена Гуцала «Лось». Цей твір вразив мене не тільки чудовими карти­нами природи, гуманним ставленням автора до тварин, а й майстерним відображенням переживань хлопчиків, які зробили все можливе, щоб врятувати лісового красеня.

Лось потрапив до заповідника із тайги, звик до людей, до того, що його підгодовують. «Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги були схожі на осінній низькорослий кущ, листя яко­го облетіло», – пише Євген Гуцало. Люди не робили тва­рині зла, і лось звик до того, що нічого йому тут не загро­жувало. Більше за все він любив зустрічати схід сонця, коли під його променями бронзовіли верхівки дерев. Саме тоді очі тварини наповнювалися «золотим сплеском», який надавав їм виразу розуміння життя природи і її таємниць.

Одного разу з лосем трапилось нещастя. Він, долаючи спрагу, прийшов до ополонки, щоб напитися, і «цієї миті річка під ним затріщала». Сталося жахливе – тварина опи­нилася в крижаній каші і не мала змоги сама врятува­тися.

На допомогу лосю прийшли хлопці, які випадково були на березі і помітили, що звір потребує допомоги. Не вага­ючись ні хвильки, вони почали сокирою рубати лід, про­кладаючи хід до берега. Важко їм було і боязко, бо крига – підступна річ. Але вони відчували, що зобов’язані вряту­вати тварину, і врятували її. Щасливі до безтями хлопці не встигли навіть подих перевести, як пролунав постріл і лось впав на землю. Страшенно збентежені від несподі­ванки, брати не знали, що робити. Хто це зробив? Який нелюд підняв руку на беззахисне створіння?

Сльози наверталися хлопцям на очі, біль і жаль за лісовим красенем бентежили груди. Через декілька хвилин брати по­бачили рідного дядька Шпичака. Він йшов назустріч, облич­чя його світилося радістю. «Діти нічого не сказали – вони ніяк не могли відвести очей від лося, який ні разу не поворухнув­ся, хоча вони й чекали на це». Обурені хлопці почали казати дядькові, що він злочинець, але той їх не розумів. Йому й на гадку не йшло, що тварина, наче людина, все відчуває, розуміє і потребує допомоги і захисту. Тоді, намагаючись викликати прихильність хлопців, дядько почав їм пропонувати м’ясо та роги. Але чисті дитячі душі не прийняли цієї винагороди за мовчання. Не бажаючи стати співучасниками злочину, вони подалися заявляти про злочин охороні заповідника.

Євген Гуцало на прикладі двох братів показав істинну чистоту душі і щирість серця. Бо саме такі люди, як ці хлопці, зможуть не тільки захистити свою землю, оселю, а й допо­могти іншим у скруті чи горі. Саме такими чесними, безком­промісними, щирими повинні бути і ми, бо нашому поколін­ню належить майбутнє України.