Цього дня ми виходили з Саржиного Яру незвичною для нас стежкою. Вони піднімається вгору до проспекту, і не кожна немолода людина у змозі піднятиоі без зупинки. А зупинятися на цій алеї варто навіть дітлахам. Воронам на заздрість .Тут на кожному кроці дива. Адже як не зупинитися і не помилуватися справжнім березовим гайком Підніжжя дерев заховалися десь у глибині яру, а крони, ніби диковинні повітряні кулі, піднесені високо над яром. А як не затриматися біля вікової тополі! Щоіі охопити стовбур однієї з них, ми з мамою узялися за руки і то ледве зімкнули пальці. А хіба ж не диво побачити просто на алеї білку! Навіть звичайні ворони, сороки та голуби на гілках здаються казковими персонажами.

Зараз зима. Саржин Яр приваблює нас своїм цілющим джерелом. Вода надходить в гранітні купальні, і багато ентузіастів навіть у мороз пірнають у ці ванни . Купається тут і моя сім’я. Але раніше, ніж окунутися в цілющі води, ми робимо  легку пробіжку разом із батьком — біжимо затишними алеями Яру, потім йдемо на тренажери, які розташовані під відкритим небом за кілька кроків від джерел.і А потім — яка насолода — пірнаємо у крижану воду.

Так було і цього разу. Відпочинок в Яру закінчився, і ми підіймаємося алеєю, про яку я вже згадував. Раптом ми почули якісь таємничі звуки. Здавалося, хтось б’є картонними коробками одна об одну, ніби в литаври. Ці звуки супроводжувалися невгамовним пташиним галасом. «Справжній оркестр, — посміхнулась мама. — А справді, що це?» Кілька кроків — і ми зупинилися, украй здивовані. Ми побачили оголений кущ бузку, до гілок якого, наче ялинкові іграшки, прив’язано понад десяток порожніх пластикових пляшок з-під мінеральної води. Горлечка пляшок акуратно закриті кришечками, щоб в них не потрапляла дощова вода. У боках пляшок зроблені отвори для птахів. Самі пляшки висять на дротиках. Порожніти пляшкам не дають перехожі — вони кладуть в прозорі годівниці зерно, насіння, шматочки хліба. Синиці і горобці один за одним влітають у ці годівниці, сидять там і обідають. Своєї черги чекають їхні сородичі. Пластикові годівниці розгойдують і птахи, і вітер, пляшки при цьому стукають одна об одну і об гілки. «Ось вам і оркестр!» — сказав я батькам.

Ми звернули увагу на те, що на гілках сиротливо сидять ворони і з сумом дивляться на птахів, що бенкетують. Вони теж не проти були б пригоститися, але отвір на пляшках вузенький і розрахований лише на дрібних пташок. От і доводиться воронам (а до них іноді приєднуються сороки і голуби) чекати, доки якась невдаха не впустить щось — зернятко, або шматочок хліба, або насіннячко. Що тут відбувається! Випереджаючи одна одну, сороки прожогом кидаються підніма-іи крихітки. Ворони більш терплячі — чого кидатися на дрібниці. Ось із годівниці вилетить більший шматочок — тоді і вороні пощастить. Тут потрібна неабияка гиритність, та ще більш необхідна хитрість.

— Воістину воронам на заздрість ця їдальня на кущу бузку, — сказала мама.

— Великі та сильні — добувайте їжу самі, — додав тато.

Я погодився з батьками.