Висока таємниця кохання. Проминають роки, спливають століття, але таємниця ко­хання залишається вічною й незбагненною. Вона завжди хви­люватиме, мучитиме людей, вимагаючи свого глибокого ос­мислення.

Це почуття описували поети всіх віків. Поети майбутньо­го теж не обминуть цієї теми. Серед тих, натхненних співців кохання, вирізняється геніальний італійський поет епохи Ре­несансу Франческо Петрарка.

О краю мій, о ріки голубі.

Ви омиваєте JIaypu очі, їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі Горять в мого закохання журбі.

Петрарці належить найщиріша й найпоетичніша лірична сповідь про кохання, пронесене крізь усе життя:

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Ці рядки одного із сонетів, мабуть, найбільш інтригуючі у світовій ліриці. Уже понад шість століть читачі прагнуть здо­бути власну розгадку високого почуття Петрарки. У цьому сонеті відбилося сум’яття душі поета, ліричний конфлікт по­ета із самим собою. Таким було кохання Франческо Петрар­ки до земної жінки Лаури.

Досьогодні дуже мало відомо про справжню JIaypy, яка надихала поета на створення одухотворених віршів. Можна сказати, що Лаура — це майже легендарна постать.

Юний Петрарка вперше побачив Лауру, яка ще була май­же дитиною, під час богослужіння в церкві. Тоді він і зако­хався. Поет не дає подробиць про зовнішність Лаури, проте інколи звертає увагу читача на чорні очі, тонкий стан і світле волосся коханої. І хоча дівчина не відповіла поетові взаєм­ністю, Петрарка пояснює це високою її доброчинністю й по­тайки, у глибині душі, схвалює.

Поезія Франческо Петрарки — своєрідний щоденник пе­реживань і почуттів. В описі краси Лаури, за канонами ренесанської лірики, переважають порівняння з квітами, пер­линами, зірками тощо. Це нібито робить красуню схожою на всіх інших ліричних героїнь того часу, але водночас приховано індивідуалізує її через складні смислові відтінки багатьох епітетів.

У своїх сонетах Петрарка стверджує гуманістичний ідеал. Любов до земного життя й кохання до земної жінки не є гріховним — ось пафос його інтимної лірики.

Лаура померла в розквіті свого молодого життя під час епідемії чуми. Поет, змертвілий від горя, шукав зустрічі з Ла­урою хоча б у мріях та снах. Цікаво, що Петрарка сподівався в особі коханої знайти собі підтримку на шляху до спасіння душі та вічного життя.

Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землею.

В життя моє лиш смуток увійшов.

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

До останніх хвилин свого життя Петрарка залишався вірним пам’яті Лаури. Світлому образу коханої дівчини при­свячено близько дев’яноста сонетів, які ввійшли в “Книгу пісень”. Оспівуючи прекрасні почуття, великий італійський поет-гуманіст кожним своїм рядком стверджує, що справжнє кохання в житті людини буває тільки один раз.