Про життя селян.  Багато оповідань Борис Грінченко присвятив надзвичай­но важкому життю селян. На власні очі бачив він ті жах­ливі умови, в яких доводилося злиденно існувати сім’ям, тому вважав своїм святим обов’язком розповісти про тра­гедію людей у своїх творах. Оповідання «Без хліба» ви­кликає у нас глибоке і щире співчуття до селянина, який, рятуючи близьких йому людей від голодної смерті, змуше­ний красти зерно.

У жахливих умовах жила сім’я Петра – головного ге­роя оповідання. Хата стояла поганенька, худоби не було, і вже третій тиждень, як закінчились усі харчі. Не було навіть борошна, щоб зробити перепічки. Бідна дитинка, яку матері нічим було годувати, заходилася від плачу. «Про­кинулась дитина… вхопилося, голодне, та й кинуло: мо­лока нема. Тільки ще дужче заплакало». Дитячий плач Пет­рові «мов ножем серце краяв». Що робити селянинові? Де взяти борошна? У кого позичити? Нема в кого. У сусідів теж скрута, а багатії – не дають, бо це вже не перша по­зичка. Звернувся до старости, щоб дозволив з гамазеї мішок 5ерна позичити, але той виявився таким чесним, що селя­нинові у тій безвиході одразу хоч на цвинтар йди.

Єдиною радістю в житті Петра було його кохання до Горпини. Він цінував їхню злагоду і. коли б не дитина, зви­чайно ж, не вдавався б до роздумів про крадіжку. «За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Багатії крастимуть наше доб­ро а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!» Та й охо­пила Петра така страшна злість, що він готовий був зроби­ти хто знащо на старості, якби тільки той потрапив йому на очі. Доведений до відчаю, селянин вирішує вкрасти трош­ки зерна.                                                             

Йому поталанило виконати свій задум спокійно і без свідків- Вдома з’явився хліб, але зіпсувалися добрі стосун­ки між ним і дружиною. Петрові здавалося, що «загинуло його щастя … а воно ж було колись, було навіть тоді, як голод їх мучив. Селянина мучило сумління: чи вірно він зробив? З одного боку – в нього не було вибору, з іншого — він став злодієм- Горпина теж розуміла, що злочин, який скоїв її чоловік, був єдиною можливістю вижити, але вона не погод­жувалась із способом вирішення цього питання саме таким чином. У неї було дуже розвинене почуття людської гідності, незважаючи на те, що зростала вона в бідній селянській сім’ї. «Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося», – каже вона чоловікові.

Петро і так не знаходив собі спокою, хоч крадіжка за­лишилася для всіх непоміченою. «Іщо більше він думав про не, то все дужче хотілося йому все розказати, крикну­ти: «Це я вкрав!»

Зізнавшись односельцям у своєму злочині, Петро враз відчув себе краще: він наче скинув зі своїх плеч оті три мішки, які важким тягарем лежали на його душі. Грома­да нічого не зробила Петрові, бо «не розумом, а якось сер­цем почула, як він міг дійти до такого діла». І знову в його оСелі посміхнулось щастя, бо Горпина вибачила все, і вони стали жити, як жили раніше.

На прикладі Петра, Горпини, селянської громади автор доводить, що селянин – людина працьовита і чесна, бо розуміє, що «благородного» злочину нема і бути не може, адже всі рівні перед законом. Злочин, який би він не був, якими б мотивами не користувався, все одно залишається позазаконною справою. Борис Грінченко з любов’ю і пова­гою описує селян, їхні стосунки і пишається їхньою мо­ральною чистотою.