ВИСМІЮВАННЯ БЕЗПІДСТАВНОГО ПРАГНЕННЯ ЖУРДЕНА ДО АРИСТОКРАТИЗМУ. Комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» була створена 1670 року безпосередньо за наказом Людовика XIV, який вирішив висміяти східних «варварів». Вони не змогли гідно оцінити влаштований ко­ролем розкішний прийом. Правда, у комедії лише одна сцена відпо-

мідала примхам короля — сцена посвяти Журдена в сан «мамамуші»: Мольєр створює глибокий за своїм викривальним змістом твір, де нисміюється не стільки «турецька церемонія», скільки вади люди­ни і французького суспільства того часу.

Драматург уважав: «обов’язок комедії полягає в тому, щоб ви­правляти людей, забавляючи їх…». Що ж саме не задовольняло Моль­ера у французькому суспільстві й примусило його взятися за перо?

У центрі уваги автора постать французького міщанина Журде­на. Це досить практична людина, яка досягла у житті високого рівня матеріального достатку. Отже, Журден має багато грошей, що доз­воляє йому витрачати їх на свої потреби. Але на певному етапі його головною потребою стає перехід на вищий рівень суспільної ієрархії. Своїм ідеалом він вбачає аристократичну, шляхетну верхівку. Не маючи відповідної дворянської освіти, будучи, по суті, обмеженою людиною, Журден вирішує, що всі його проблеми пов’язані з не­вмінням гарно одягатися та поводити себе у вищому світі. Журден наймає учителів, купує нові костюми, але в душі залишається зви­чайнісіньким міщанином. Невідповідність між внутрішнім напов­ненням та поведінкою створюють ситуацію абсурдну. Журден навіть не помічає, як його потяг до вищого світу робить з нього дурня, по­сміховисько. У зв’язку із цим постає потреба звернути увагу на жан­рові особливості комедії. Як правило, за доби класицизму існувала чітка ієрархія жанрів, комедія, зокрема, належала до «низьких». Мольєр створює нову «високу» комедію, вивівши на сцену яскраві характери, що вступають у протидію. Проте в п’єсі відчутні й еле­менти «комедії масок»: є сцени, в яких переважає зовнішній побуто­вий комізм, веселий фарс. Прикладами фарсу в комедії є передусім сцена посвяти в «мамамуші» з притаманними їй переодягненнями, сцени «навчання» Журдена з гіперболічним захопленням останнього явищами повсякденного життя, які вчителі лише «одягають» у на- уковоподібну форму:

«У ч и т е л ь філософії. А щоб вимовити звук Р, треба приставити кінчик язика до верхнього піднебіння, проте з таким напором повітря, що з силою виривається з легенів, язик безперес­танку повертається у початкове положення, від чого відбувається дрижання: Р-Ра.

Пан Журден. Р-Р-Р-РА, Р-Р-Р-Р-Р-РА! Який же ви молодець! Я стільки часу витратив дарма! Р-Р-Р-РА! >>

Фарсові сцени яскраво відображають ставлення людей до Журде­на. Кожен з його оточення, відповідно до своїх потреб, або потурає примхам багатія, або відверто засуджує його, або навіть використо­вує вигідно дурну забаганку. Наприклад, дружина Журдена відверто каже: «Мені просто сором дивитися на все, що ти виробляєш. Влас­ної господині не впізнаєш! Можна подумати, що в нас щодня якесь свято; тільки те й робиться, що зранку й до смеркання на скрипках тирликають та пісень горлають. Бідні сусіди, ніколи не мають спо­кою».

З іншого боку, і сам Журден не намагається зрозуміти своїх рідних. Він не погоджується на шлюб Люсіль та Клеонта через не­відповідність останнього уявленням батька про майбутнього зятя. Журден відкрито насміхається над своєю жінкою, відверто ображає її, зраджує. Не тільки сміхотворне перевдягання у шляхетні шати, не тільки навчання витонченим манерам було запорукою входжен­ня Журдена до товариства дворян, а й вічне кохання. Так, незважа­ючи на присутність жінки, Журден залицяється через посередниц­тво графа Доранта до маркізи Дорімени. Образ Доранта теж неви­падково з’являється у п’єсі. Він ідеал Журдена, він один із тих, ким прагне стати нещасний міщанин. Витончені манери Доранта поєднуються із нещирістю, гонористістю, пихатістю. Якщо Дорант і допомагає Журдену, то тільки заради власної користі.

Єдина людина, яка відверто вказує Журдену на помилки, — це Клеонт-міщанин. На відміну від Журдена, він не соромиться власної станової приналежності і вважає, що найголовніше для людини — залишатися чесною. Саме його словами драматург-гуманіст вислов­лює думку про сутність справжньої шляхетності — якості, що може бути притаманна людині незалежно від походження: «Видавати себе за шляхтича тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюсь на такі речі трохи інакше.

Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Не­гідно ховати своє справжнє походження, з’являтися під чужим ти­тулом товариству на очі, видавати себе не за те, що ми є справді. Звичайно, мої предки обіймали почесні посади, сам я чесно прослу­жив шість років у війську, і достатки мої такі, що я сподіваюся посісти не останнє місце в товаристві; проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке мені з народження не належить».

Фактично, справжньої розв’язки комедія не має, оскільки ко­жен з героїв залишається на своїх позиціях: манію знатності Жур­дену не подолати, дворяни і вчителі з дому не виставлені. Фінал п’єси насправді залишається відкритим, можливо тому, що автор не бачив жодних реальних шляхів для боротьби з «епідемією шляхет­ності», яка поширювалась у суспільстві й принижувала людську гідність. Ми, читачі XXI ст., можемо стверджувати, що комедія «Міщанин-шляхтич» не втратила своєї актуальності і сьогодні. У зв’язку зі змінами у нашому суспільстві відбувся перерозподіл ма­теріальних благ. З’явились «нові українці», — доволі забезпечені люди, але позбавлені й найменшого уявлення про гідну, шляхетну поведінку. На жаль, журдени вічні у людському суспільстві.