Висміювання безпідставних претензій буржуа Журдена на аристократизм. Мольєр — засновник «високої комедії». Попри всі правила, дотримання яких було обов’язковим для драматургів того часу, Мольєр створив художньо досконалі комедії з напруженим сюжетом і цікавими характерами. В основу його комедій покладено традиційний класицистичний конфлікт: протистояння бажань і здорового глузду. При цьому сюжет п’єси Мольєр робить відчутно комічним, беручи за основу невідповідність реальних подій і того, як їх сприймають персонажі.

Мольєр добре розумів, чого потребує публіка, і створював п’єси, які мали неабияку популярність. Але талант його насамперед полягає в тому, що, розважаючи глядача, він його виховував, наголошуючи передусім на важливості моральних цінностей.

Однією з найяскравіших комедій Мольєра є «Міщанин-шляхтич», де автор відтворив найбільш типові характери тогочасного суспільства. Головна проблема, на якій побудовано сюжет «Міщанина-шляхтича», відображає певний історичний етап у Франції, коли новоспечені буржуа почувалися рівними дворянам. А щоб напевне стати благородними, вони намагалися наслідувати дворянські манери, стиль поведінки, одяг, спосіб життя. Саме про одного з таких буржуа — пана Журдена — розповів Мольєр у своїй комедії.

Для міщанина Журдена вже саме дворянське ім’я є гарантією найвищих моральних цінностей, тому він хоче будь-що одержати титул дворянина й стати знатною особою. Це визначає всі його бажання й дії, повністю підкорює його натуру, стає сенсом його життя. Вбравшись так, як вбирається знать, пан Жур-ден швидко входить у нову роль і справді вважає себе гідним цього високого звання. Він підтримує дружбу з тими, хто наближений до королівського двору. Але що впевненіше поводиться Журден, то комічнішим стає його бажання бути аристократом.

Що ж спричинило «божевілля» пана Журдена? А те, що його уявлення про винятковість дворянства були помилковими. Сміючись із Журдена, який так хоче стати аристократом, Мольєр одночасно висміював і той ідеал, що його вигадав для себе міщанин. Хоч як не намагався шляхтич Журден не бути схожим на самого себе, все ж таки він залишався тим, ким він був. Позичаючи графові гроші, він рахує їх до останнього су. Сварячись із кравцем, служницею або дружиною, Журден вдається до лайки і навіть до бійки, забуваючи про всі «великосвітські» уроки. Вивчаючи науки, він вибирав ту з них, у якій бачив практичну необхідність, а перед тужливим співом віддавав перевагу простій веселенькій пісеньці.

У пародійному зображенні вчителів автор висміює безглуздість того, що аристократи видають за справжню культуру. Наприклад, на уроці філософії пом’ятий у бійці вчитель намагався привабити свого немолодого учня розумінням законів логіки, етики, фізики — трьох процесів мислення. Однак, зрештою, урок закінчується редагуванням любовної записки. Але Журден задоволений набутими знаннями, адже він пізнав різницю між віршами і прозою. «Все, що не проза, то вірші, що не вірші — то проза».

На мою думку, прагнення Журденом дворянства навряд можна сприймати як хитрий розрахунок. Це, швидше за все, стало його мрією, що захопила всю натуру Журдена. Тож не дивно, що шановний пан Журден стає учасником безглуздого маскараду — посвячення в сан «мамамуші». Дарма що його лупцюють палицями, зате він досяг бажаної мети.

І саме в цій атмосфері загальних веселощів нарешті відверто звучить позиція автора. Коли Журден питає в Клеонта, нареченого його доньки Люсіль, про належність юнака до дворянського стану, той палко заперечує своє аристократичне походження. Більше того, Клеонт навіть не прагне дворянства. Прослуживши шість років в армії, юнак цілком усвідомив свою користь для держави й суспільства. І дворянство тут йому ні до чого. Як бачимо, Мольєр підкреслює, що Клеонт набув шляхетності завдяки активній і корисній діяльності. Натомість поведінка змальованих у п’єсі аристократів — графа Доранта й маркізи Доріме-ни — цілком позбавили їх тієї шляхетності, що була в них від народження.

У дещо карнавальному фіналі комедії Мольєр відверто висміює неприродну пристрасть до «одворянення». Автор у такий спосіб глузує з Журдена, який вважає, що за гроші можна купити розум. Але сміється великий драматург не з конкретної людини. Швидше за все, він висміює прагнення наслідувати лише зовнішні ознаки, не змінюючись при цьому внутрішньо. Головне не в титулі, не в костюмі, стверджує Мольєр. Честь і гідність, розум і освіченість не можна придбати за гроші. Людину ж треба цінувати такою, якою вона є, тож кожен має робити в житті свою справу.