Віра в щастя України. “Заповіт” Великого Кобзаря — це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській із світовій літературі. “За­повіт” можна вважати програмовим твором Тараса Григоровича Шевченка.

Цей вірш — неповторний поетичний заповіт, у небагатьох рндкпх якого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його “незлим, тихим словом”. Поет сподівається, що з плином часу його ім’я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, Шевченко ніби забуває суто особис­тий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках “Запові­ту”, Смерть  не лякає поета. Рідна земля підтримає його навіть там, де нема світла й темряви:

Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі

Було видно…

Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у “синє море кров ворожу”. Тоді поет згоден покинути землю й поли­нути до Бога.

Степова могила — це нерукотворний пам’ятник. Таким самим пам’ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в “За­повіті” поет взагалі не дає оцінки своїй творчості, своїй особи­стості. Він цілком захоплений долею України — сучасної, майбутньої, вічної.

Найважливіше побажання нащадкам — це порвати кай­дани, які одвіку стримували розвиток нації. В останніх стро­фах звучить прямий заклик до збройного повстання, через яке українці нарешті виборють собі жадану волю:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою-злою кров’ю

Волю окропіте.

Ще раз ми можемо впевнитися, що всі тривоги й думки Тараса Григоровича Шевченка пов’язані з долею рідного на­роду. Сподіваюся, нині Кобзар бачить наш вільний незалеж­ний народ, адже саме це було головною метою його великого життя.