ВІРА, ПРАВДА І ЛЮБОВ — НАРІЖНІ КАМЕНІ МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ ЦІННОСТЕЙ ПОЕЗІІ Т. Г. Шевченка
Ґрунтуючись на животворних традиціях Святого Письма, світової літератури й народної поезії, Шевченко створив багато промовистих афоризмів, що збагатили духовну культуру українського народу та його мову.

Нагадаємо, що афоризм — це короткий оригінальний вислів, який у довершеній, художньо загостреній формі зиражає узагальнену думку. Джерелами афористики є фольклор, художня література, наукові твори, висловлювання видатних людей. У фольклорі до афористичних засобів належать прислів’я, в літературних та наукових, зокрема філософських, творах — лаконічні художні та логічні узагальнення, які своєрідно виражають важливий зміст, а відтак набувають самостійного значення. Афо¬ризми поділяються на вставні (наявні у творах різних жанрів) та відокремлені (власне афористичний літературний жанр); за викладом змісту розрізняють афоризми логічні й поетичні.
У творчій спадщині Шевченка мовно-естетичним здобутком є саме поетичні афоризми. Думка в афоризмі поетичному, порівняно з логічним (науковим, значною мірою і публіцистичним) афоризмом, утілюється образно, з більшою експресією та емоційністю, причому образний його зміст є відносно прозорим. Для поетичних афоризмів, як і для прислів’їв, що нерідко називаються народними афоризмами, властиве переносне значення, але в тісній взаємодії з прямим значенням, на чому й ґрунтуються функціонально-комунікативні їхні можливості у сфері спілкування. Як своєрідні символічні структури, що становлять поєднання дискретних і рухомих елементів, поетичні афоризми того чи іншого автора хоча й тяжіють до автономного вживання, не втрачають своїх внутрішніх змістових і функціональних зв’язків у межах образної системи, до якої належать генетично. Таким чином, Шев- ченкову афористику слід розглядати і як важливий компонент ідіостилю поета, і як надбання української літературної мови, збагачення її образних стилістичних засобів.
З-поміж численних Шевченкових афоризмів передусім виділяються ті, які розкривають високу тему святої віри у всемогутність Творця, уславлюють чистоту й красу мате-ринства. Ставлячи над усе спілкування з Богом, поет і жінку-матір підносить до рівня Богоматері: «Молітесь Богові одному, // Молітесь правді на землі, // А більше на землі нікому // Не поклонітесь» («Неофіти»); «Благословенная в женах, // Святая праведная мати // Святого сина на землі» (там само); «У нашім раї на землі // Нічого кращого немає, // Як тая мати молодая // 3 своїм дитяточком малим» («У нашім раї на землі») й т. ін. До цього ряду слід віднести й надфразову єдність, укладену на основі Святого Письма, що зазвучала українською як афористично цілісна молитва: «Все упованіє моє // На тебе, мій пресвітлий раю, // На милосердіє твоє, // Все упованіє моє // На тебе, Мати, возлагаю. // Свята сило всіх святих…» («Марія»), Мотив найвищого благословіння, святості супроводжує чимало афористичних висловів різноманітної тематики, наприклад: «…Де нема святої волі, // Не буде там добра ніколи» («Царі»); «Любов — Господня благодать!» («Москалева криниця»). У наведених афоризмах актуалізовано мотиви волі й любові передусім як дару Божого, як освячених вірою категорій.
Помітним у поезії Шевченка є наголошення теми України, любові до рідного краю. Своєрідною формулою патріотизму стали слова: «Свою Україну любіть, // Любіть її… Во время люте // В остатню тяжкую минуту // За неї Господа моліть» («Чи ми ще зійдемося знову?»). У без¬межній своїй любові до України, до рідного народу Шевченко не втримується навіть од страшного, богоборчого слова, вживаючи його в афористично вираженій синівській клятві: «Я так її, я так люблю // Мою Україну убогу, // Що проклену святого Бога, // За неї душу погублю»
(«Сон — Гори мої високії»). Патріотична тема розкривається і в такому відомому вислові, який сьогодні також є застереженням тим, хто байдужий до батьківщини, її долі: «Нема на світі України, // Немає другого Дніпра» («І мертвим, і живим»).
У численних афористичних висловах Шевченко творчо осмислює основні поняття християнської та народної моралі (добро, правда, милосердя). Вони мають виразне емоційне забарвлення, наприклад: «Добре жить // Тому, чия душа і дума // Добро навчилася любить!» («Буває, іноді старий»), «Діла добрих оновляться, // Діла злих загинуть» («Давидові псалми»), 1), «Учи неложиими уста¬ми // Сказати правду» («Муза»), «Чи є що краще, лучше в світі, // Як укупі жити, // Братам добрим добро певне // Пожить, не ділити?» («Давидові псалми», 132).
Засадничі моральні принципи нерідко подаються ав¬тором у формі заперечення, осуду неприйнятної в його розумінні моралі: «Не жаль на злого, коло його //І слава сторожем стоїть. //А жаль на доброго такого, // Що й славу вміє одурить» («П. С.»), «Не так тії вороги, // Як добрії люди — // І окрадуть, жалкуючи, // Плачучи, осудять» («Не так тії вороги») і т. ін.
Характерний для поетичної творчості Шевченка дух волелюбності й самопожертви у боротьбі зі злом проймає його численні афористичні вислови: «Страшно впасти у кайдани, // Умирать в неволі, // А ще гірше — спати, спати //І спати на волі, //І заснути навік-віки, // І сліду не кинуть // Ніякого, однаково, // Чи жив, чи загинув!» («Минають дні, минають ночі»), «Що ж діяти? Нате й лихо, // Щоб з тим лихом битись» («Не додому вночі йдучи») та ін. До цієї тематичної групи прилягає і такий поетичний афоризм: «Коли // Ми діждем Вашингтона // З новим і праведним законом? // А діждемось-таки колись» («Юродивий») — з глибинним символом волі у смисловій структурі надфразної єдності.
Одне з чільних місць у Шевченковій поезії посідає тема кохання, образне розкриття якої зумовило появу низки афористичних висловів. У багатьох творах автор актуалізує думку, виражену афоризмом: «Тяжко, тяжко в світі жить // І нікого не любить» («І багата я»). Наведений вислів має варіанти: «Невесело на світі жить, // Коли нема кого любить» («Княжна»), «І буде варто на світі жить, // Як матимеш кого любить» («Москалева криниця»), У смисловій структурі афоризмів цієї групи нерідко наголошується й емоційно підкреслюється слово «серце» у традиційному метонімічному значенні, яке стає базовим компонентом складнішого поетичного образу: «Не так серце любить, щоб з ким поділиться, // Не так воно хоче, як Бог нам дає» («Причинна»), «Диво дивнеє на світі // З тим серцем буває! // Увечері цурається, // Вранці забажає!» («Титарівна») і т. ін. В останніх двох прикладах поетичне переживання спирається на традиційну — за- гальномовну й фольклорну — символіку.
Досить широким у творчості Шевченка є тематичний ряд афоризмів, що подають узагальнений образ сл Самої поезії. У відповідних висловлюваннях творчий дар людини освячується, пов’язується з Божим благословенням: «Те слово, Божеє кадило, // Кадило істини» («Неоліти»), «Ну що б, здавалося, слова… // Слова та голос — плыл нічого. // А серце б’ється-ожива, // Як їх почує!.. Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люда!» («Ну що б, здавалося, слова») і т. ін. Поетичне слово Левченка водночас невіддільне од таких понять, як правва, любов, душевність. У цей ряд афористичних висловів :лід поставити також образно-смислову єдність, підказку Шевченкові П. Кулішем: «Наша дума, наша пісня // Не вмре, не загине… // От де, люде, наша слава, // Слава /країни!» («До Основ’яненка») — місткий образ безсмертя народу, його поетичного таланту, неперевершеної пісеності й довічної слави.
Окрему тематичну групу складають афоризми, що тілюють поетові роздуми над людською долею, у тому ислі власною, над сутністю життя взагалі. Це звертання
своєї долі: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто шли; у нас нема // Зерна неправди за собою» («Доля»), філософське узагальнення: «У всякого своя доля //І свій шлях широкий» («Сон»), і глибоке розуміння місії поета чітким визначенням свого життєвого кредо: «Возвеличу /Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх // оставлю слово» («Подражаніє 11 псалму»), і спроба сумувати осмислення мети людського життя: «Нащо ивем? Чого бажаєм? // І, не дознавшись, умираєм, // покидаємо діла…» («Один у другого питаєм»),
У поетичних афоризмах відобразилося й глибоке усві- (млення поетом невідворотної плинності часу, і погляд у ійбутнє. Думка про минущість усього, що оточує людину і що випадає на її долю, несе утвердження безконечності руху, розвитку: «Все йде, все минає — і краю немає» Гайдамаки»). У такому ж філософському ключі висловлено й віру поета в щасливе прийдешнє: «Сонце йде І за собою день веде» («І тут, і всюди — скрізь погано»), на оновленій землі // Врага не буде, супостата, //А буде син, і буде мати,//І будуть люде на землі» («І Архімед, алілей») і т. ін.
У багатьох Шевченкових афоризмах поєднується поетика мотивів або своєрідно розвивається один із них наприклад, твердження: «Якби ви вчились так, як треба, // То й мудрість би була своя» («І мертвим, і живим»), «Учітесь, читайте,//І чужому научайтесь,// Й свого не цурайтесь» (гам само), співвідносячись з афоризма- на теми моралі, накреслюють нову тематичну лінію — зіта, необхідність спілкування з іншими народами, па- іть роду, загалом національна культура та міжнаціональні культурні контакти.
Як бачимо, практично всі провідні мотиви поезії Шеченка здобули втілення в образних узагальненнях.
Деякі з Шевченкових афоризмів генетично пов’язані ародними прислів’ями («Буде каяння на світі, // Воротя не буде» — «А. О. Козачковському»), є варіаціями лійних, а також загальнопоширених філософськихта літературних -голосів («У всякого своя доля // І свій шлях широкий» — «Сон», «Все йде, все минає — і краю немає» — «Гайдамаки»), ремінісценціями з творів світової літератури («Немає гірше, як в неволі // Про волю згадувать» — «Г. 3.», початок монологу Франчески з «Божественної комедії» Дайте).
Афоризми Шевченка засвідчують його велику мовну майстерність. За структурою вони становлять віршові строфи та їхні частини, при цьому і ті й інші співвідносні із фразою або надфразною єдністю. Афористичними є окремі вірші-мініатюри (наприклад, «І день іде, і ніч іде»). Широко вживає Шевченко в усіх структурних різновидах афоризмів стилістичні фігури, зокрема риторичне запитання і риторичне звертання, повтор і паралелізм. Нерідко поет використовує прийом контрастного зіставлення зображуваного, подаючи стверджувальну частину думки на тлі заперечення й навпаки. У Шевченковій афористиці переважають розгорнуті судження, проте є також чимало цілісних художніх мікрообразів у формі звертання та заклику.
Афоризми, як і багато інших образів Шевченкової поезії, увійшли в українське поетичне мовлення як місткі естетичні знаки, здатні наповнюватися новим змістом. До них зверталися і продовжують звертатися українські поети (І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко, Б. Олійник та ін.), досить часто це зумовлено шевченківською тематикою (наприклад: «Та над століття, над повінь лиха, // Могутній голос говорить стиха: // — Нічого, брате, я не звикаюсь, // Караюсь, мучуся… Але не каюсь!» — у поезії А. Малишка «Тож скільки треба таїть любові»), проте широковідомі образні узагальнення Шевченка трансформуються і проектуються й на нові, сучасні теми. Подібні афористичні вислови не відриваються повністю від першооснови і, поєднуючи традиційне й нове, стають важливими художніми знаками сучасності.
Важко переоцінити вплив Тараса Григоровича на сучасну українську свідомість: він Поет і Пророк, натхненний голос свого народу і духовний батько відродженої української нації.
Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть, жоден письменник не посідає свого місця так міцно і не користується такою одностайною любов’ю своїх співвітчизників, як Т. Г. Шевченко. Йому належить видатне місце у контексті слов’янського романтизму, де його часто ставлять поруч з такими видатними поетами, як А. Міцкевич і О. Пушкін. Недарма йому присвячені такі рядки:
Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь,
Віку двадцять першого предтечо,фондом духовності.
Нам і берегти це духовне багатство,
Я до тебе одного молюсь щоразу звертатися до нього в радісні дні і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу і могутність.
Творчість Т. Шевченка, густо і щедро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним скарбом, святим фондом духовності. Нам і берегти це духовне багатство,
Я до тебе одного молюсь. щоразу звертатися до нього в радісні дні і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу і могутність