ВІДОБРАЖЕННЯ ГЕРОЇЧНОЇ БОРОТЬБИ СЛОВ’ЯНСЬКОГО НАРОДУ. Історичною основою повісті І. Франка « Захар Беркут » стали події часів, коли земля наша зазнала чи не найстрашнішого лиха. В центрі уваги письменника сумнозвісне тринадцяте столітті. У цей час Батий вогнем і мечем плюндрував Карпатську Русь. Історичний факт нападу монголо-татар і мужнього захисту батьківщини русичами зацікавив І. Франка, оскільки давав можливість виконати важливе й актуальне завдання — довести сучасникам необхідність боротьби за волю й честь України.

Активний громадський діяч, І. Франко не міг спокійно спостеріга­ти, як його народ гине під владою сильних сусідів, як зникають най­кращі традиції, що дійшли через століття від славних предків: «Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тажкі удари підкопали
його добробит, нужда зламала його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків».

Автор приділяє велике місце описові давніх традицій, сповіду­ваних, зокрема, Захаром Беркутом: «Се була давня тухольська кон- тина, де діди теперішнього покоління засилали свої молитви най­вищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля». Галявина ця називалася «Ясною», оскільки раніше предки запалювали вічний вогонь перед невеличкими вівтарями Лади й Діда, приносили жертви. Але по­ступово народ забував про свою давню релігію, тільки подекуди збе­рігалася давня релігія, яка дозволяла кожній громаді мати свого окремого бога. У тухольців таким богом був Сторож.Висуваючи вимогу дотримуватися у творі на історичну темати­ку історичної правди, при написанні твору письменник користується не тільки конкретними історичними фактами, а й різноманітними фольклорними джерелами. Особливо це відчутно в оповіді про жит­тя та побут тухольців. Так, наприклад, описуючи головного героя Захара Беркута, автор зазначає, що той вклонявся давнім богам, причому віру цю приніс, як не дивно, із Скитського монастиря від старого монаха Акинтія.

Колись там, де знаходиться Тухля, було закляте озеро, в якому не було нічого живого, оскільки ним опікувалась богиня смерті Мо­рана. Одного разу цар велетнів посварився з Мораною і вдарив своїм чародійським молотом скалу. Стіна розвалилася, і вся вода з закля­того озера вилилась. Долина ожила, стала плодючою, але Морана, закляла царя велетнів у камені. За легендою колись у майбутньому Морана повинна була знову продемонструвати свою силу, але Сто­рож мав упасти і роздавить її собою. Ми бачимо, як майстерно ви­користовує письменник фольклорну легенду для розгортання сю­жету повісті: почувши легенду про Сторожа, читач підсвідомо гото­вий для сприймання подальших подій.

Власне кажучи, І. Франко дотримується лише одного історич­ного факту — факту нападу монголо-татар. Письменник точно на­зиває імена ватажків монголо-татарського війська, накреслює мар­шрути їх походів, згадує про боротьбу на ріцчі Калці. Проте інші персонажі повісті, як-от: Захар Беркут, його син Максим, Тугар Вовк і його дочка Мирослава — були створені уявою автора. З іншого боку, поведінка, вчинки й слова цих героїв дають нам конкретне уявлення про громадське життя Карпатської Русі тринадцятого сто­ліття. Ми спостерігаємо протистояння двох суспільних сил — на­родних громад і князівських найманців. Якщо в громаді зберіга­ються давні уявлення про справедливість, взаємопідтримку, то по­мічники князя кожен свій вчинок вимірюють лише одним показ­ником — власною вигодою. У повісті ці дві сили представлені, з одного боку, Захаром Беркутом, Максимом та Мирославою, а з іншо­го — Тугаром Вовком. Розбіжність їх поглядів виявляється у вчин­ках та ставленні до своїх обов’язків. Так, в одній з перших розмов Тугар Вовк випитує в Максима, чи велику владу має його батько над громадою. На це Максим відповідає: «Ні, власти у нас над гро­мадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, бояри­не. Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді».

Як доводить фінал повісті, протистояння закінчується перемо­гою громади. Тугар Вовк, так само, як колись доводив своє вірне служіння князю Данилі Галицькому, тепер плазує перед іноземни­ми загарбниками. Його не зупиняють навіть благання рідної дочки, натомість Захар Беркут жертвує своїм сином заради інтересів гро­мади та визволення рідної землі. Як далекоглядний і мудрий полі­тик Захар Беркут розуміє, що поразка його громади призведе до загибелі всієї землі.

Отже, провідним мотивом повісті є думка про те, що перед спільною загрозою народ повинен об’єднатися. Пошуки власної ви­годи призведуть до трагедії й поразки. В цьому І. Франко перегу­кується з автором всесвітньо відомого «Слова о полку Ігоревім». Звісно, що зображуючи давні часи, письменник, в першу чергу, звертався до своїх сучасників із полум’яним закликом об’єднати свої зусилля проти спільного ворога і сподівався, що відновлення порядків, які панували в давніх громадах, стане вирішальним на шляху до відродження усієї нації: «Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дітям судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відроджен­ня…, а бодай у досвітках тої щасливої доби?»