Від матері — слово, і пісня, і хліб. З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. У тривозі й любові вдивляються вони у своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Усім своїм життям і працею, прикладом і вихованням утверджують у нас кращі риси людяності і добра. Найсвятіше для нас почуття Батьківщини вливається в серце разом з маминою піснею.

Без пісні, що мені співала мати,

Я навіть дня прожити би не міг, —

писав В. Вихруш.

Присівши на порозі, зажурено спочиває ненька. Крізь причинене вікно доноситься тиха мелодія, яка бентежить її чутливу душу:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала.

А. Малишко піднесено оспівує материнську любов, синів ську відданість неньці. У народі здавна стало традицією, що

символом усього найдорожчого і найсвятішого в людському житті є мати. Згадаємо алегоричний образ чаєчки-небоги, котра до сирої землі припадає, слізно чумаків благаючи не забирати її малих діток-чаєнят.

Мати побивається за своїми дітьми, найменше їхнє лихо доходить до її серця, тому-то від неньки ріднішого у світі нікого немає.

Тільки людина, щедра серцем, здатна на все життя запам’ятати заповіт матері:

Можна вибрать друга і по духу брата.

Та не можна рідну матір вибирати…

Для відомого українського поета В. Симоненка Вітчизна й мати були синонімами, словами ніжності й синівської любові. Не може бути життя без вірності матері, рідній землі, бо людина починається з колиски й материнської пісні. “Якби не мамина пісня, — сказав якось один давній історик, — яким убогим було б наше життя”.

Спить натруджене село, а пам’ять тривожить картина: зводиться сива голова і тишу прорізує мамин голос: “Синочок мій”. Не можна спокійно слухати її пісню, бо в ній стільки доброти, смутку й любові.

А без пісні не буває сонця,

А без сонця не буває цвіту,

Хто забуде материну пісню.

Той сліпий блукатиме по світу.

Слова відомої пісні І. Бердника говорять самі за себе.

Світлий образ матері, “материнську любов гарячу” й “душі красу” проніс через своє життя і передав у своїх творах

В. Симоненко. Для нього мати була світлим ідеалом добра і краси, любові до людей, у неї він вчився і сам хотів прожити своє життя, як вона:

Я хотів би, як ти, прожитм,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

Матері… Усе життя дивляться вони нам услід, вирядивши її люди. Так і стоять на початку всіх наших доріг, навіть поли їх уже немає на світі. Вони мудро й терпляче зносять псе, що дає їм доля, аби тільки щасливо жилось їхнім дітям.

Нема нічого у світі кращого й милішого, ніж чуйне серце матері. Тому не можна без хвилювання читати поезії О. Олеги, присвячені матері та золотому її серцю.

І зберіг я тільки, ненечко.

Скарб один, що ти дала.

Золоте, як зірка, сердечко…

Матері, як уособленню всього доброго й чистого, присвячена і збірка поезій Б. Олійника “Сива ластівка”. Мати в його зображенні — завжди трудівниця. Вона — як сонце, непосидюча, сумлінна, душевна. Жодної хвилинки не знаючи відпочинку, наші матері завжди працювали. Не було такого, мабуть, чого б вони не вміли. Тому від матері син успадкував її нажкий життєвий урок, який тепер має “учити безсонно довіку”. Глибокі асоціації породжує вислів-афоризм: “Умирають матері, та не вмре ніколи Мати”.

Як літопис материнської долі звучить поезія Б. Олійника “Пісня про матір”. Відходить за “межу” людина, котра “на-нчила дітей, як по совісті жити”. Вона усвідомлює все те, що поставляє дітям на цьому світі: “лишила всі райдуги з журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках”. Ці образи, щирі й теплі слова свідчать про мудрість і доброту, щедру ндачу найдорожчої людини-трудівниці й хранительки роду, яка пішла у вічність, “красива і сива, як доля”. Та залишила про себе світлу пам’ять, свою любов у дітях уа онуках. І цю любов, усю до краплі, треба віддати людям:

Віддай усе, що взяв, і освятись

Ще більше, ніж узяв, зумій віддати.

Стоїть на видноколі світла мати —

У неї вчись.

Мама завжди з нами, вона оживає в нас і в наших дітях та нпуках, у всьому нашому роді і береже нас та благословляє на добро. А в найтяжчу нашу годину стогоном вирветься з грудей одне слово — як остання надія на порятунок: “Мамо!” То подає голос наша душа, то мати захищає свою дитину й усміхається в любові, устає із сивих туманів віків, із синяви неба, з вишневого цвітіння й калинової сопілки.

Мати… Перед нею схилялися царі й владики всього світу, “…перед нею помолюсь, — писав Т. Шевченко, — мов перед образом святим”. Скількох вона вивела у світ, передавши їм у спадок любов до людей, глибоку чуйність до людських тривог, надій, смутків і радощів, навчивши їх творити добро й красу, берегти все святе на землі.