«Вічні образи» у світовій літературі. Література — дивна річ. Іноді сучасникам поета чи письменника здається, що поряд з ними — геній. Вони зачитуються його творами, а минає час — і майже ніхто вже не може згадати, що то за автор такий був. А іноді сучасники не розуміють, не можуть оцінити усю велич митця, поряд з яким їм випало щастя жити. Помирає митець у бідності, невизнаним… А наступні покоління відкривають і відкривають для себе його твори, визнають його талант.

Є безсмертні творці, чиєю творчістю пишається людство. Існують безсмертні вірші, романи, новели, у яких кожне нове покоління читачів відкриває все нові глибини. Існують так звані «вічні образи» в літературі. І якби могли зустрітися люди різних століть і заговорити про літературу чи просто про життя, то імена Дон Кіхота, Гамлета, Ромео та Джульєтти, Робінзона об’єднали б співрозмовників.

Ці герої ніби виходять із творів і живуть своїм самостійним життям. їхні портрети намагаються створити художники та скульптори, композитори, драматурги, поети присвячують їм свої твори. Є в світі немало й пам’ятників героям, що зійшли зі сторінок книг.

Що ж робить деякі літературні образи «вічними», такими, у яких кожне покоління, кожен читач знаходить цінне, цікаве й зрозуміле? Мабуть, те, що ці образи втілюють вічні цінності або вічні проблеми людства.

Наприклад, головний конфлікт роману Сервантеса «Дон Кіхот» — зіткнення ідеалу та уявлень про дійсність із самою дійсністю, є актуальним в кожну епоху.

Завжди знаходяться благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які не в змозі реально оцінити дійсність, але героїчно відстоюють свої ідеали. Іноді їхні вчинки сучасники називають «битвою з вітряками», існує навіть поняття «донкіхотство». Воно містить, з одного боку, прагнення до ідеалу, сміливість, безкорисливість, а з іншого — прихильність до фантазій, мрій і деяке дивацтво.

Коли когось називають Ромео, ми розуміємо, що мова йде про людину, для якої головне — кохання. Кохання, що возвеличує, підносить до небес і водночас затьмарює усе навколо. Навряд чи Ромео міг тверезо оцінювати та сприймати навколишній світ. І він, і Джульєтта жили одним — коханням. Кохання було для них повітрям і сенсом буття. їхній трагічний фінал обірвав їхні життя, але не кохання, яке вже сотні років надихає людство.

Іще в одній трагедії Шекспіра ми знаходимо зовсім інший вічний образ. Це — глибоко трагічний образ Гамлета. Він добре розуміє дійсність і непохитно стоїть на боці добра. Він непримиренний до зла, сміливий і рішучий, але як бути, коли зло — в його сім’ї?! Як дати гідну відсіч злодійству, якщо для того, щоб покарати вбивцю батька, слід зруйнувати життя матері? Гамлет глибоко замислюється над природою зла, він вважає, що помста — це теж зло. Бо вбивство — це вбивство, навіть якщо вбиваєш негідника. Образ Гамлета — це образ відповідальної, мислячої людини, яка усвідомлює, що перехід до рішучих дій у конфлікті добра зі злом може породити нове зло.

Можна, мабуть, навести ще багато прикладів вічних образів у літературі. Але спільне в них одне: усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення, намагаються вирішити вічні проблеми, які мучать людей будь-якого покоління.