Вічна таємниця кохання. Минають роки, пролітають століття, а таїна кохання, вічна й незбагненна, завжди хвилюватиме, мучитиме й ви­магатиме свого осмислення.

Скільки поетів оспівували це почуття, а скільки ще будуть оспівувати! Серед тих, хто вже закінчив земний шлях, залишивши нащадкам свій творчий доробок, виріз­няється видатний італійський поет епохи Відродження Франческо Петрарка.

Саме йому належить найпоетичніша і найщиріша лірич­на сповідь про своє кохання, яке він проніс через усе своє життя.

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Ці рядки одного з його сонетів ось уже понад шість століть щоразу інтригують читача, який прагне знайти власну розгадку високого людського почуття.

У цьому сонеті Петрарки відбилося сум’яття душі поета, конфлікт його із самим собою, спричинений незбагненністю щирого почуття не до Бога, а до земної жінки Лаури.

На жаль, і сьогодні нам дуже мало відомо про справж­ню Лауру, яка стала прекрасною легендою, надихала по­ета на створення чудових поезій. 23-річний Петрарка по­знайомився з нею у квітні 1327 року в церкві святої Клари в Авіньйоні і закохався на все життя.

Поет не розповідає нам, яка зовні була його кохана, проте іноді звертає увагу на те, що в неї чорні очі, світле волосся, тонкий стан… Тож хоча б приблизно образ Лаури можна уявити.

І хоча дівчина не відповіла поету взаємністю, він пояснює таку поведінку її доброчинністю і в глибині душі схвалює.

Поезія Петрарки — це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця. І хоча опис краси Лаури, в якому, за канонами того часу, переважають порівняння з квітами, зірками, перлинами тощо, робить її схожою на будь-яку іншу красуню, оспівану в поезії інших авторів.

У 162-му сонеті ліричний герой споглядає «пісок, що береже сліди святі чудових ніжок…», помічає «блиск» її очей. Усі свої помисли й переживання він зосереджує вже не на потойбічному, а на земному, реальному. Отже, в цьому сонеті Петрарка стверджує гуманістичну думку, що любов до земного життя не є гріховною.

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

У 1348 році в розквіті життя вона помирає під час епі­демії чуми, яка вразила тоді не лише Флоренцію, а й бага­то інших міст Європи.

Поет постійно думає про дівчину, шукає зустрічі з нею хоча б у мріях та снах, сподівається в її особі знайти підтримку на шляху до вічного спасіння.

Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землею.

В життя моє лиш смуток увійшов.

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

До останнього свого подиху Петрарка залишався вірним пам’яті коханої і присвятив їй 90 сонетів у другій частині «Книги пісень». Оспівуючи високі і прекрасні почуття людини, великий італійський поет утверджує думку про те, що справжня любов у житті людини буває лише один єдиний раз.