Весільна поезія – вияв багатовікових традицій українського народу. Народ — це сила, яка створює не тільки матеріальні цінності, а є водночас не­вичерпним джерелом цінностей духовних.

Витоки культури нашого народу сягають у ті далекі історичні часи, коли ще не було писемності, а всі враження, настрої, переживання людей, їхні уявлення про світ і життєві ідеали відтворювалися в усній народній творчості: піснях, ба­ладах, думах.

Відгомін родових та племінних стосунків донесла до нас обрядова поезія. Про­тягом століть вироблялися певні «сценарії» обрядів, у яких значну роль відіграва­ли пісні та постійні словесні формули. Саме обрядова творчість належить до най­глибших шарів слов’янського фольклору.

Весілля — одна з найважливіших подій родинного життя українців. Воно від­бувалося за всіма традиціями і в давні часи мало юридичну силу. Традиційний ве­сільний обряд, проведений привселюдно в урочистій святковій обстановці, визна­вався таким, що освячує шлюб.

Українське весілля — це дійство, яке тривало декілька днів, схоже на веселу театральну п’єсу, де є виконавці головних ролей, статисти і глядачі — запроше­ні родичі, сусіди, друзі і незапрошені односельці, які, знаючи про весілля, сходи­лися з усіх кутків села, щоб подивитися на вбрання і посаг нареченої, простежи­ти за встановленими звичаями діями. Молода й молодий, батьки, свати, свашки, дівчата-дружки і хлопці (їх ще називали боярами) — усі вони мали чітко знати свої ролі, що і в яку мить весільного обряду говорити, яку пісню співати. Зміст, композиція, характер мелодій, музичний супровід, склад виконавців були чітко регламентовані усталеним сценарієм, а тому весільні пісні легко вирізнити серед обрядової і необрядової лірики.

Українські весільні пісні наповнені символами. Верба, голубка, трава-рута символізують молоду; голуб, соловейко, сокіл — молодого, зозуля — матір, ве­сільний коровай — добробут молодої сім’ї.

Весільний обряд починався задовго до самого весілля. До 14 жовтня, свя­та Покрови, починався обряд сватання. Свати, чи старости, — посланці жениха йшли до батьків дівчини і починали розмову здалеку. Вони, мовляв,/ішли за ку­ницею, яка забігла в цей двір, і чи не погодяться батьки віддати її молодому «кня­зю». Якщо батьки відповідають, що в очі не бачили куниці у своїй хаті, то дівчина виносила сватам гарбуза, що був знаком відмови. Коли ж дівчина подавала ста­ростам рушники, а молодому вишиту хустку, то це означало, що сватання про­йшло успішно. Початком весілля вважалися заручини, на які збиралися дружки, співали відповідних пісень, накликаючи щасливе життя майбутньому подружжю. У пісні «В чистім полі над криницею» подружки оспівують красу молодої, а в піс­ні «В неділю рано до сонця» говориться про те, що наречена Ганночка дружечок позбирала, щоб вони звили віночок, «бо я завтра часу не матиму: буду до шлюбу збиратись».

У давні часи був звичай одружувати хлопця й дівчину без їхньої попередньої згоди, за волею батьків, які орієнтувалися передусім не на бажання дітей, а на майновий стан родини нареченої чи нареченого. У пісні молодої «Чи я ж, мама, вам надокучила?» дочка дорікає матері, що її рано заручили, віддають заміж без її згоДи. У Пісні «Ой із-за гори з-за крутої» дівчина звертається до батька, чи прийме він її назад додому. Батько відповідає, що дочка, обвінчавшись, «одрізана скиба хліба», яку вже не притулиш до хлібини, а тому він не прийме її назад.

Дівчина, одружившись, мусила звикати до нової сім’ї, коритися свекрусі і све­кру, слухати їх, як рідних батьків, поважати всіх членів чоловікової родини.

У весільній пісні «Де б я це ходила, де б я не була» дівчина дякує матері за те, «що будила мене рано», вчила шити й вишивати, працювати і в полі, і в домі; батькові дякує за любов і увагу, «за твою веселу хату», сестрі — за те, «що чеса­ла косу чесно», піклувалася і доглядала; братові — за те, «що приводив хлопців в хату». Прощаючись з рідною хатою, дівчина дякує воротам, «де стояла хлопців рота»; порогам, «де збивали хлопці ноги»; вишні, «де стояли хлопці лишні»; сусі­дам, які прийшли на свято; подвір’ю, «де гуляла я весілля». І після кожної подяки рефреном звучать слова «більш не буде». В останні дні перед одруженням дівчина прощалася з усім, що було їй милим, бо розуміла, що вороття В батьківську хату вже не буде, адже шлюб укладався один раз і на все життя.

Хоч у весільному обряді були сумні пісні, в яких звучали тривожні думки про майбутнє і сум за минулим, проте в цілому весілля було святом, мало радісний і піднесений характер. Найкращі багатовікові традиції весільного обряду зберегли­сь до наших днів. Сучасні весілля святкують урочисто й весело, адже вже батьки не силують дітей одружуватися. Молоді люди самостійно обирають собі пару, щоб жити в любові і злагоді.