ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ. Міцний шлюб, заснований на коханні та взаємоповазі, — одна зі складових щастя кожної людини у цьому світі. Наші предки усвідомлювали цю істину, тому ставилися із повагою до шлюбу як тако­го і до церемоній, пов’язаних із укладанням шлюбу. Сьогодні зберег­лися не всі давні традиції, проте нам необхідно їх знати: для того щоб передати своїм дітям, для того щоб самим усвідомити справжні цінності.

Раніше одруженню передувало сватання, коли кілька чоловіків разом із нареченим відправлялись до хати нареченої:

Мати Івася родила, місяцем обгородила.

Зорею підперезала, до тещі проводжала,

З скрипками, цимбалами, з молодими

боярами, —

Мати Марусеньку родила, місяцем

обгородила,

Сонечком підперезала,

до свекора проводжала.

Хоча батько й мати нареченої очікували на гостей, вони, виконую­чи відповідну роль і дотримуючись обряду, питали у прибульців, звідки вони прийшли і куди ідуть. Старости відповідали, що ідуть вони здалеку, могли назвати яке-небудь вигадане село з кумедною назвою на зразок Крутихвістки або П’яндилівки. Старостів гостинні хазяї запрошували до хати, в той же час наречений залишався на подвір’ї. Як правило, старости говорили, що вони мисливці, які гоняться за лисицею або куницею і слід привів їх до цієї хати. Кожен з учасників дії розумів, що всі ці формули мають на меті досягти згоди батьків на шлюб. Сьогодні одруження молодих є цілком добровільною справою, але раніше для укладання шлюбу дуже важливою була згода батьків, їхнє благословення. При чому батьки, віддаючи долю своєї доньки в руки чужого парубка, керу­валися суто практичними, матеріальними чинниками. Вони пита­ли, скільки в батька нареченого волів, хліба, овець, які на подвір’ї споруди тощо.

Якщо батько нареченої вирішував, що у хлопця достатньо май­на, він, як правило, давав згоду на шлюб. Тоді кликали до хати наре­ченого і формально питали згоди у нього. Авторитет батьків зазви­чай був незаперечним. Дівчина, якщо вона кохала іншого хлопця, а не того, який сватався, практично не мала вибору. їй доводилося про­ходити через погрози, інколи й биття.

Позашлюбні стосунки гостро засуджувалися народною мораллю. Подальша доля грішниці була нещасною, наповненою страждань. Зга­даємо, наприклад, яскравий образ, створений Т. Г. Шевченком, — образ нещасної Катерини, яка покохала москаля.

Та повернемося до обряду заручин. Коли старости доходили зго­ди у всьому, вони «підписували» своєрідний договір: обмінювалися хлібом. Для селянської родини хліб був священним, він був осно­вою і центром хліборобського господарства. Після ухвалення спільного договору починалося частування гостей. Наступного дня батьки на­реченої відправлялися на «оглядини» до нареченого. А як же іна­кше? Раптом усі твердження сватів були лише витівкою? Після того як батьки пересвідчувалися у тому, що соціальний статус майбут­нього зятя гідний, починалася підготовка до весілля. В той час, як молодь збиралася у кого-небудь на «вареники», дорослі вирішували питання організаційні. Перед весіллям обов’ язково пекли « шишки », коровай, приготовляли «гільце». Слід зазначити, що весільні тра­диції, скоріше за все, сформувалися ще в дохристиянський період. Для виготовлення «гільця» гілку молодої сосни або вишеньки прикра­шали квітами, гарусом. Райське деревце, або іншими словами «гільце», символізувало живу силу молодого подружжя і було пов’я­зане з язичницьким поняттям ірій, вирій.

Перед днем весілля, як правило, у суботу ввечері, до молодого збиралися дружки, три боярини, свашка і «світилка» (маленька дівчинка років 10-12), два старости і «візники». Стіл прикрашався гільцем, колосками жита, ставилася горілка, їжа, запрошувалися музики. За столом співали пісні, при цьому дружка звертався по черзі до всіх запрошених із проханням благословити «молодого князя».

Цікаво, що одним з елементів обряду «дружбини» був своєрід­ний танок навколо діжки, в якій виготовлявся коровай. Два чолові­ки і дві жінки ставали навколо «діжі» так, щоб кожний чоловік стояв проти жінки, навхрест, піднімали діжу на руки і, кружляю­чи з нею по хаті, починали співати:

Піч стоїть на стовпах,

Діжу носять на руках,

Пече наша, пече наша —

Спечений коровай!

При останніх словах, кожний чоловік поспішав поцілувати під діжою ту жінку, яка стояла проти нього. Якщо раптом чоловік і жінка не встигали поцілуватися, це викликало сміх. Ми вже зазначили вище, що хліб для хліборобської родини мав важливе значення. Мож­ливо, саме тому приділялося стільки уваги символам матеріального добробуту молодої сім’ї — воді, вогню, приладам, за допомогою яких приготовлявся хліб (діжа або віко, котрим вона накривалася).

Після закінчення вечері всі гості розходилися по домівках, а молодий з молоддю йшов куди-небудь на вечорниці. Те саме відбу­валося того вечора і в хаті нареченої. Крім того, у цей день відбував­ся ще один обряд — розплетини. Дівчину садовили на діжу, вкри­ту кожухом. Розплітали косу, а потім на голову клали вінок.

Весілля починалося у хаті кожного з молодих. Наречений збирав поїзд і відправлявся до нареченої. Часом на дорозі влаштовувалися «перейми»: ставили стіл з хлібом і, зупинивши весільний поїзд, вимагали в молодого викуп. Коли поїзд входив на двір молодої, влашто­вувалися веселі ігри. Відбувався святковий обід. По закінченні ве­сільного обіду голову молодої покривали, що символізувало її перехід до жіночої громади. Потім молоді збиралися в дорогу:

Загриміли ковані вози на дворі, Заплакала Марусина мати в коморі. — Не плач, моя матусенько, за мною. Не заберу всього добра з собою:

Лишаю ті слідоньки на дворі,

Дрібнії слізоньки на столі.

У хаті молодих зустрічали батьки і разом благословляли моло­дят. Після цілого ряду церемоній молодих готували до першої шлюбної ночі. На ранок після цього бенкет продовжувався. Таким чином народжувалася нова щаслива сім’я.

Кохання оберігав міцний шлюб, треба тільки розуміти один од­ного, цінувати кожен день щастя, дарований Богом. Колись бабуся розповідала мені таку історію: оженився парубок на гожій дівчині, яку дуже кохав. Жили вони щасливо вже довгий час. Але одного разу опанували чоловіка дурнощі, він причепився до жінки: «Ска­жи мені, як ти мене любиш?» Жінка відповіла: «Люблю тебе, чоло­віче, як вітер у полі». Не сподобалась така відповідь чоловікові, ви­рішив він покинути сім’ю.

Наймитував у багатія і зовсім забув про жінку. Якось улітку возили снопи і поклали у полі високу-превисоку копу. Втомився чоловік и ліг просто на возі, з якого подавали снопи. Втомився, голова палає, у роті пересохло, руки обвисли, сам увесь, як розваре­ний. Раптом повіяв вітерець — і чоловік неначе знову на світ наро­дився. Підвівся він з воза, зібрав свої речі та побіг до жінки: «Тепер я бачу, що жінка мене, моя голубка, по-справжньому любить». Від щирого серця хочеться побажати всім молодятам бути мудрими й поважати почуття коханої людини, яка буде надійним помічником, другом на все життя.