ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ.
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОЗА ПИСЬМЕННИКА У 20-30-х рр. XX ст. Валер’ян Підмогильний був досить відомим і популярним письменником, автором кількох збірок оповідань, романів «Невеличка драма», перекладів українською, творів зарубіжних класиків.

Він мав вірних друзів-однодумців — Є. Плужника, Г. Косинку, Т. Осьмачку, Б. Антоненка-Давидовича, мав дружину — актрису Театру юного глядача, мав сина Романа. Та у 1934 р. він усе це несподівано втратив — у грудні того року був заарештований, а невдовзі висланий на Соловки, звідки вже не повернувся. Твори цього талановитого прозаїка було заховано до спецфондів, і навіть після посмертної реабілітації 1956 р. вони в Україні не перевидавалися, а саме ім’я Валер’яна Підмогильного якщо й згадувалося, то лише в негативному контексті.
Перебуваючи у спецізоляторі Соловецької тюрми, він напружено працював: читав, перекладав, писав нові оповідання і навіть романи, вивчав марксизм-ленінізм і точні науки — це допомагало витримувати таку важку самотність. Він не хотів гаяти часу, бо сподівався повернутися. Жінка письменника — Катерина Іванівна — та їх син Роман кілька років поневірялися на Томщині, потім в Алма-Аті, після війни’повернулися до Києва, Роман став студентом медінституту. У 1950 р. син пішов із життя зовсім молодим, так і не дочекавшись звістки про батька… Отже, трагічною виявилася доля усієї родини Валер’яна Підмогильного.
Чим же завинив Валер’ян Підмогильиий перед своїм народом, за що був названий ворогом і вбитий у розквіті творчих сил?
З іменем Валер’яна Підмогильного в українській літературі XX століття пов’язана інтелектуально-психологічна лінія розвитку. У 20-30-х рр. він є найвиразнішим її представником. Згодом ця штучно перервана в 30-х рр. традиція відновиться у прозі В. Шевчука, Н. Бічуї, Ю. Щербака, молодших прозаїків.
Це письменник-психолог, філософ, аналітик, Його прозова спадщина гармонійно вписується в український модерн 20-х років з його винятковою увагою до людської особистості, осягненням природи людини через призму різних життєвих обставин і ситуацій, занурення в най-потаємніші порухи її свідомості й підсвідомості. Проза В. Підмогильного засвідчила спроможність української літератури заперечити свою периферійність та малокровність саме як мистецького явища, увійти в загальноєвропейський контекст і стати цікавою для світової громадськості.
Звісна річ, на тлі гучного оспівування революції, вирізнення з натовпу позитивного а точніше, ідеалізованого героя, ілюстрування ідеологічних гасел його оповідання, новели, повісті, романи були, як писала тогочасна критика, «наскрізь несучасні», навіть ворожі «радісному сприйманню життя», а сам митець був занадто суб’єктивним. За все це В. Підмогильного надовго було віднесено до виразників інтересів буржуазії, вузького кола інтелігенції, яка творить на догоду ворогів революції та робітничого класу. Адже насамперед його цікавив складний, суперечливий, недосконалий світ людського буття та людських стосунків, світ душі, часом незрозумілий і їй самій. Цій культурі художнього мислення Валер’ян Підмогильний не зрадив ніколи.
Письменник народився 2 лютого 1901 р. в селі Чаплях під Катеринославом у селянській родині. Батько працював конторським службовцем, мати — в економії графа Воронова-Дашкова. Батьки робили все, аби діти — Валер’ян та його сестра Ната — мали добру освіту. Саме тоді батьки посіяли в дитячій душі благовісне зерно любові до книжки. Він читає багато й захоплено. Поринає у світ чудових майстрів українського слова — Стефаника, Коцюбинського, Винниченка. Передусім їхня творчість мала незаперечний вплив на його писання, а може, й спонукала до перших власних опові¬дань, Спочатку Валер’яна віддають до церковно-парафіяльної школи. Затим він навчається в Катеринославському першому реальному училищі, яке блискуче закінчує 1918 р. Якби шукати першовитоків його творчості, то вони, либонь, у реальному училищі. Тут він «перелопачує» гори літератури — як вітчизняної, так і зарубіжної. Світове письменство, найперше французи: Франс, Бальзак, Мопассан — друге крило в його творчому леті-горінні. Тут він вивчає французьку мову, яку опановує досконально; згодом нерекладацтво стане окремою гранню творчості — цілий літературний материк з’явиться він читачеві у власних перекладах українською. (З-під пера перекладача Підмогильного вийде українською мовою більш як двадцять томів французьких письменників). Тут, нарешті, він пише свої найперші з відомих нині оповідать, які вміщу¬вав у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді пригодницьких творів про Ната Пінкертона).
Перше відоме оповідання «Важке питання» написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним і присвячене було вирішенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чоловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринослав¬ському журналі «Січ» з’являються оповідання «Гайдама¬ка» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник поси¬лено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку. Треба сказати, що твори сімнадцятилітнього початківця (хоч початківства як такого він якимось дивовижним чином уник) зробили б честь і цілком зрілому авторові. Вже перші оповідання — «Ваня», «Гайдамака», «Старець» засвідчили: в українську літературу йде цікава, надзвичайно обдарована людина. Упевнила в цьому й видана в Січеславі роком пізніше перша’книжка оповідань із сміливою назвою «Твори. Том 1». До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літературному видноколі оригінального, самобутнього таланту, який пішов шля¬хом абсолютно новим для українського мистецтва 1917- 1920 р — шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання. В основі більшості ранніх оповідань — особисті враження молодого автора, учня реального училища, можливо, пригоди й почуття, які колись сколихнули його творчу уяву. Тогочасний його герой — юний гімназист, який зовсім по- дитячому наївно, трохи самовпевнено шукає відповіді на «важкі питання» загадкового, непростого, як виявляється, дорослого життя.
Андрія («Важке питання», 1917 р.), Женю («Пророк»,1918 р.), Віктора («Добрий бог», 1918 р.), Петра («На селі»,1919 р.) об’єднує щире, закономірне для такого віку бажання самоствердитися, пізнати довколишній світ способами, що їх «підсовує» пробуджений потяг статі, урешті- решт пізнання перших розчарувань, почуття зневіри в собі, безсилля. Але його юні герої, розчаровуючись, зневірю ючись, борсаючись у полоні своїх заплутаних, часом неврастенічних, переживань і думок, шукають виходу. Вони діють, а не знесилено спостерігають. Так, Женя знову пробуджує в собі «пророка». Віктор поривається кинути виклик зрадливій коханій (і суспільству!) пострілом у скроню, та в останню мить стримується — любов до життя перемагає.
Гімназист Олесь («Гайдамака», 1918 р.) приєднується до гайдамацького загону зовсім не з ідеологічних міркувань. Він шукає собі смерті, бо «був зовсім розчарований у житті», йому обридло безсиле тіло, його «не любили дівчата», «не помічали» в класі, а це так образливо й жорстоко. Суто юнацькі переживання, як бачимо.
В. Підмогильний простежує внутрішні чинники, психологічні мотивації саме такого утвердженню молодої людини — через прагнення смерті. До того ж ця смерть має бути незвичною, геройською. Хлопцеві здається, що це вирізнить його, піднесе над іншими, утвердить. Тому він дивується, чому гайдамаки такі боягузливі й так швидко здаються червоним. Бажаючи привернути до себе увагу, вигукує з запалом: «Не забудем!» у відповідь на останній заклик отамана: «Хлопці! Не забувайте мене й Україну!». Нарешті, Олесь радіє, що його поцінували — «накинули обвинувачення у змові проти совітської влади», допитують, як дорослогр, гірко жалкує, що не вбили, а тільки дали шомполів, як «нікчемному і нікому не по¬трібному».
Але в цьому творі і натяку немає на ту карикатурність, з якою так полюбляли викривати «ворогів» трудового на¬роду деякі наші письменники, як немає класової зневаги чи зверхності. Є лише прагнення неупереджено розібратися в тій непростій дійсності, з’ясувати, що розкидало людей по різні боки барикад, примушувало підняти руку на брата, такого ж, як і ти, злиденно-знедоленого. Є також прагнення показати правду — не підфарбовану, не підгероїзовану, а болючу й драматичну. Справедливо буде сказати, що Підмогильного цікавить передусім маленька людина на полі великого болю й сум’яття.
Малий Ваня з однойменного оповідання, вдачею чутливий і лагідний, підкорився підсвідомому бажанню відчути фізично свою силу — разом із товаришем жорстоко добив на болоті собаку Жучка, а потім довго і хворобливо переживає цей свій вчинок. Молодий ще письменник-психолог показує це як перше життєве хрещення чистої, не зіпсованої дитячої душі в брутальному й дисгармонійному світі.
Вирізняється з-поміж інших ранніх оповідань В. Підмогильного «Старець» (1919 р.). Точний реалістичний малюнок, тонкий психологічний розтин складних ночувань внутрішніх станів героїв. Тут уперше постає образ всемогутнього молоха — великого Міста, що може зробити з людини кого завгодно, підкоривши своїм жорстоким законам. Письменник оголює жахливі моральні наслідки влади Міста над людиною, розкриває в усій непривабливості долю каліки-старця Тимоша. Уже три роки Тиміш сидить на розі двох вулиць, спостерігаючи щоденну скажену метушню городян. Тут він просить у них милостиню. Він і сам є дитям цього Міста й у цьому світі. Урешті, щоб хоч якось звільнитися від безжального до нього Світу відчути себе рівноправним у ньому, наважується звабити сусідку по квартирі Гальку.
В оповіданні «В епідемічному бараці» (1921 р.) ще зовсім молодий автор зумів передбачити ситуацію, в якій невдовзі опинилися, розчарована інтелігенція і суспільство в цілому в пореволюційний час. Епідемічний барак — алегорія страшної небезпеки, яка може поширитися страшною епідемією за межі середовища, що її породило. Усі дійові особи, усі мешканці бараку ведуть безбарвне, жалюгідне, по суті, приречене існування. їхні душі шукають надійного пристановиська і ніде його не знаходять. Лікар із «підстаркуватим, байдужим обличчям» механічно і втомлено виконує свій обов’язок. Хворі не одужують Все одно. Його не тішать навіть квіти, принесені медсестрою Прісею. Фельдшер принагідно тікає від «миршавих жовтяків» порибалити, але й там йому дуже незатишно. Ніхто не відгукується на постійні фанатичні молитви сестри Одарки Калинівни. А медсестру Ганнусю переслідує страх — ніколи не розлучається з малолітнім сином. До ночі вони сидять над річкою в німій покорі перед загубленою долею. Починають снитися страшні видіння веселунці медсестрі Прісі. Розпочавши роман із начальником станції, вона поступово переко¬нується в короткочасності та ефемерності свого щастя. Описуючи ці важкі душевні стани своїх героїв, Валер’ян Підмогильний не дошукується їх першопричин. Будь- які висновки має робити сам читач.
Наступна книжка, власне, книжечка — оповідання Валер’ян Підмогильний з головою поринув у творчість. «Син», що вийшла 1923 р., має лише сорок сторінок. Бо-він був душею товариства. Недаремно його називали «уні-же, автор не мав чого винести На суд читачеві? Аж ніяк не університетом на дому».
Навпаки, він працює багато Повість «Третя революція», вперше опублікована то і плідно. Але, як згодом зізнається сам, «умови для 1925 р„ виходила й окремими виданнями. У ній історична друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні подія — взяття махновцями Катеринослава — зображуєть-літературні кола виявили до мене надто неприхильне відносится через родинну трагедію чиновника Григорія Опанасовича, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів . Особисто для нього теперішня ситуація — частина за їхньою допомогою». Не від добра ж, либонь, того-таки єдиного ланцюга революції, яка принесла йому лише 1923 р. він береться разом з іншим українським письменниками щастя: мети попереду тепер немає, «його мрію про піаніно
з письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троцького й невеличкий власний будинок розбила революція». Вона «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для відібрала в нього старшого сина, який учився на інженера- газети «Більшовик». Племінниця Оксана закохується в батька Махна.
Моторошну картину голоду являє письменник який убив її чоловіка. Бачимо суцільний хаос, що оточуєвіданні «Син» — голоду 1921 р., про який ми майже тепер убоге і небезпечне існування колись заможної родини, відчувається цей хаос і в душах людських. Своєрідним міфічним ореолом вирізняється образ МаХна, який здійснює «таємничий похід по землі», уособлює собою якусь недосяжну внутрішню силу і волю. Але його Валер’ян Підмогильний не ідеалізує. Махно показаний і як хижий звір, що звик усіх підкоряти й перемагати. Так само неоднозначно передано і стихію повстанського руху. Підмогильний-аналітик не оспівує й не прославляє його, а намагається оголити всі суперечності, складнощі, неминучу трагедію, яку несе з собою будь-яка війна, боротьба. Махновці щойно пограбували дім Григорія Опанасовича. Оксану знаходять у кімнатці при кухні: там вона лежала «потворною купою зганьбленого тіла». Ось тобі й обраниця володаря сили і волі. І це несе Третя революція людям? Як бачимо, В. Підмогильний нічого не «підмальовує», не робить і ніяких висновків, читач має сам думати і по-своєму сприймати.
Оповідання В. Підмогильного друкуються у різних часописах, виходять окремими збірками, найповніша серед них — «Проблема хліба» (1927 р.). Боротьбі двох начал у людині — тваринного і людського — присвячені оповідання «Син», «Собака», «Проблема хліба». Голодний побут змальовано також правдиво і вражаюче, «з протокольною художністю». Як знаємо з історії, свого часу мала місце і пореволюційНа розруха з голодом і холодом, а 1921 р. в Україні був голод. Проте не опис цих подій є домінантою в оповіданнях Підмогильного. Використовуючи тему голоду, письменник художньо досліджував проблему сили і слабості людини: чи ж завжди духовність може перемогти тваринне в ній, чи людина мисляча сильніша від голоду? Письменник у цей час також багато перекладає зарубіжної класики.
Але найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що вперше з’явився 1928 р. у Харкові. Було організовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися не так здобутки, як «хиби» нового твору. Не сприйняв однозначно пролетарський Харків цього роману, бо за ідейою спрямованістю він був надто далеким від вимог більшовицької партії й тиХ видань, які хав’язувалися новому мистецтву. Чимало нападок зазнав письменник від марксистсько-ленінської критики за «Місто», але продовжував іти ти самим шляхом. Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргінальну проблематику, без заглиблення упсихологічний підтекст складних взаємин міста і села Хоч як не дивно; але й до недавніх часів літературознаство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, у невмінні побачити і відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радянська література активно цікавилася маргінальною проблематикою. Для В. Шукшица, Г. Тютюнника найближчим, найболючішим, а тому наЙсильнішим у художньому вираженні став саме тип людини, котра волею різних обставин опиняється між селом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, до кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши себе душу, стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.
«Містом», по суті, започаткувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито дужеґлибоко й психологічно вірогідно, у дусі класичних взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого Врдночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографічним.
У своєму художньому дослідженні людини Валер’ян Підмогильний завжди враховує всі чинники: і моральні, і біологічні. Один із епіграфів до роману «Місто», взятий з твору А. Франса «laïc» («як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»), можна поставити до всієї творчості митця. Така його світоглядна позиція була суголосною загальній тогочасній тенденції «романтики вітаїзму», уважному пригляданню до природного, життєвого, біологічного начала в людині. Тому такими Жи¬вими, реальними сприймаються герої Валер’яна Підмогильного. Душа, внутрішній світ кожного з них — явище складне і непередбачуване, від якого в багатьох моментах залежить поворот подій, вчинки, поведінка в тій чи іншій ситуації, тобто свідомістю часто керує підсвідомість.
Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоб потім повернутися у село, Степан Радченко їде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє»; тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути… Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».
Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив — ці питання найперше цікавлять Підмогильного-психолога. і саме цим вабить нас роман.
Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було настільки стрімким, ще видається абсурдним, невірогідним. Степан ро¬зумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що-його посилала йому доля. Але що він одержав натомість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безоворотно втраченим? мабуть, усе це разом, бо хиткою нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він псий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим , що продається за посади і харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?» Він, як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може вриматися від спокус, що, їх пропонує йому місто, а і насамперед можливостей зробити собі вдалу кар’єру, Підмогильний тонким скальпелем психолога розтинає гшу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі; «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою м щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий них, з’являючись коло катедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом». На відміну від Левка, який уперто й цілеспрямовано штурмує науку, щоб повезсти її в село, Степан, щиро намагається визначити свою нову роль — своє теперішнє міське ЖИТТЯ. Місто явилося сильнішим за Степана, воно перемогло його, збивши з нього справжнього індивідуаліста, товстошкірого кар’єриста-пристосуванця. Чи задовольняє це самого Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про і на початку своєї міської кар’єри тільки мріяв, — про житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розчаровуєть в них… Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степаша, дружина господаря першої квартири, удвічі старша мила, жвава корінна городянка Зоська, котра через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» та, яка манить за собою. Степан використовує кожну іих у своєму сходженні на вершину слави, достатку, одночас він хапається за кожну нову жінку, як за свій рятунок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність, дарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха — та, безповоротно змінившись., Він тоді в розпачі кидається розшукувати Зоську, орб вибачитися, але зіткаеться з безжальним сповіщенням; «Та вона ж отруїть!». Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшо- душевної гармонії, спокою.
Наприкінці твору головний герой зустрічається з Ритою як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів. Але ми рже не віримо, що шан — щасливий переможець, думаємо про скороми- цість його радості. Надто часто марився йому рідний настирливо прориваючись крізь раціональні забоїн, особливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стінки своїми законами, вимогами і спокусами. Внутрішня роздвоєність між істинними «я» і «я» привнесеним буде тривати в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, івд відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб’язковість його запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність почуття самовдоволеного завойовника,
Тривожно, брлісно ставлячи в центр свого роману магінальний характер, психологічно глибоко, правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід’ємною часткою складної дійсності.
Узагалі-то 1928 р. кидає якусь лиховісну тінь на подальше життя в Україні, Процес українізації, що розпочався було на початку 20-х, згортається. Збираються вже хмари і над письменниками жовтневого призову. Підмогильний відчує це на собі одним із перших.
У1929 р. письменник переїздить до Харкова, невдовзі у видавництві «Рух» йому запропоновано посаду консультанта з іноземної літератури. Перед ним як перекладачем розгорнулося широке поле діяльності. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, працює, переважно над перекладами.
У 1930 р. журнал «Життя й революція» друкує новий його роман «Невеличка драма», також неоднозначно сприйнятий читачами й критикою. Цей твір за життя автора так і не вийшов окремою книгою. У романі Валер’ян Підмогильний із властивою йому схильністю до психологічного аналізу звертається до теми, яка здавна цікавила світову літературу і так виразно, оригінально звучала в романах багатьох письменників: внутрішній світ людини і можлива його несумісність із довколишнім зовнішнім середовищем.
Ця тема розглядається українським митцем теж, власне,-через «вічну» колізію: стосунки чоловіка і жінки різних за своїм світобаченням, життєвою позицією, вихованням, суспільним статусом. Оригінальність,трактування Валер’яном Підмогильним цієї колізії в тому, що його герої — носії типових українських характерів, які живуть у до-революційному суспільстві та є безпосередніми учасниками важливих процесів, що в ньому відбуваються, а саме: розквіт міщанства з його пристосовницькою, кар’єристською, меркантильною психологією, масове продукування людей-гвинтиків, бездумних виконавців чужої волі, наступ урбанізації на емоціональну свідомість українців, нарешті, поява нового типу інтелігенції. Але в «Невеличкій драмі» письменник лишається вірним своєму творчому кредо. Ці процеси як такі менш за все цікавлять Підмоги дьного-психолога. Вони виконують роль необхідного суспільного середовища, тла, на якому досліджується людина, її внутрішній світ, розглядаються різні характери. Письменника цікавить, які духовні вартості стануть рушієм суспільного поступу.
Отже, в центрі «Невеличкої драми» — нещаслива любовна історія простої діловодки Марти Висоцькоїта професора біохімії Юрія Словенка. Їхню історію Валер’ян Підмогильний розповідає невимушено, психологічно тонко, з необхідною дозою іронії. Марта приїхала до Києва, аби розпочати нове життя, завоювати місто. Героїню місто відкинуло, розчарувало одразу. Утім, її любовна трагедія — то лише необхідна умова морального загартування. На цю думку наводить і назва твору. У ній закодовано екзистенційну ідею — людина з її маленькою душею є лише непомітною піщинкою на тлі велетенського Всесвіту з його глобальністю, а тому власні трагедії видаються так само непомітними, маленькими, невеличкими. Але ця ідея звучить у романі підтекстово. Найрельєфніше виокремлюється сам образ Марти у його контрастному протиставленні зовнішньому світові. Марта уособлює справжню українську духовність, вона чиста, не торкнута корозією честолюбства та кар’єризму, мрійлива, поетична, досить освічена дівчина, чутлива, схильна до романтичних фантазій. Тож у місті почувається чужорідним тілом, не вписується в середовище ситих, недалеких і примітивних міщан — співмешканців по квартирі Іванчуків, співробітників-службовців, особливо начальника Безпалька. Водночас дівчина є сильною, цілком сформованою особистістю, вона не піддається залицяльникам, які чужі для неї. Марта — глибока і сильна натура, вона береться власними силами вирішити свою долю. Проте автор не ідеалізує свою героїню- Мрії та фантазії, які були сутністю її єства, завадили дівчині розгледіти чужорідність і фальш її обранця — професора Юрія Словенка. Шалена пристрасть захоплює Марті розум, окрилює й підносить, але водночас поглиблює прірву між світом світлих, високих ілюзій і прагнень її максималістської душі та прозаїчною, раціоналістичною, жорстокою дійсністю, в якій поки що розкошує розрахунок, прагматичність, кар’єризм, пристосуванство. Місто, яке уособлювало для Марти нове життя, антилюдяними, незрозумілими законами, що їх вона не може визнати за свої моральні орієнтири, розтоптало чисту, по-дитячому відкриту й беззахисну душу. Славенко покинув Марту та одружився з донькою професора Ірен. Марту ж письменник лишає на роздоріжжі, перед вибором. Стомлена, вона самотньо спить у своїй кімнаті. Читач уже сам мусить поміркувати, чи збереже вона, навчена таким гірким досвідом, свою душу, свій багатющий внутрішній світ від зазіхань світу зовнішнього, а чи зломиться, втратить власне «я», як то робить більшість.
Хмари над головою письменника вже збиралися — починався час масових репресій, Останній твір, який побачив світ за життя автора, — оповідання «З життя Будинку». З великою, як на той час, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосфері періоду «культу особи». Будинок постає закодованою метафорою суспільства, в якому запанували загальна підозрілість, словоблудство і неприхована демагогія де людяність витісцено жорстокістю, законність безпідставними звинуваченнями, арештами ні в чому не винних громадян.
У 1933-1934 рр. Валер’ян Підмогильний пише «Повість без назви…», яка залишилася незавершеною в архівах митця аж до наших днів. Перебуваючи в слідчому ізоляторі, автор просить дружину зберегти її, передрукувати з чернеток. А вперше цей твір вийшов друком у незакінченому вигляді 1988 р. Стрижнем твору є історія харківського журналіста Андрія Городовського, який, потрапивши до Києва у видавничих справах, несподівано і незрозуміло для себе вирізнив у натовпі жінку. Навіть не встиг запам’ятати її обличчя, не те що усвідомити, чим саме вона його причарувала. Андрій повертається до Києва і починає пошуки, які поглинають його, зрештою змінивши життєву позицію. Здається, пошуки ті будуть безкінечними та безуспішними, але не в тому суть. Головним для Андрія стає сам процес шукання — як прагнення людини до певної мети в житті, що допомагає їй самій очиститися, прояснити, випростатися, набути вартості та цілеспрямованості.
На шляху своїх пошуків Городовський зустрічає художника Безпалька і фізика Пащенка — двох протилежних за світобаченням типів. Усі троє і є уособлена ням різних життєвих принципів., «важливих для нашого дня і для майбутнього». Прагматичний, діловий, організований художник Безпалько дуже дбає про порядок свого існування: все спланував та обміркував, знає, чого хоче від життя, — його влаштовує «філософія радісного осла». Це тип людини-пристосуванця, який задля власного спокою ладен продати душу кому завгодно. Продасть — і не буде тим особливо перейматися. Цілком протилежний художникові (здавалось би, творчій та вільнолюбній людині) фізик Пащенко. Замість раціоналізму й розрахунку попереднього героя, він у житті керується принципом випадку. Для нього довколишній світ — хаотичне нагромадження випадковостей, а людина в ньому — «квола, недолуга істота, що пробивається у всесвіті з блимаючим каганчиком свого розуміння». Але саме Пащенко — типовий людиноненависник, безпомічний і слабосилий, хоча рішуче не визнає цього. Він уважає себе мало не напівбогом («все пізнав і пережив»), а істинним світом — світ своїх примарних, ідюзій, що тримається, власне, на гашиній цигарці. Його позицію відкидає Андрій Городовський: «Ви — безсилий злобитель, безсилий невдаха… викидень життя. Ви потвора… ви намагаєтеся забруднити все велике в людині — її розум, натхнення, її порцій й любов…» це екзистенційне відчуження Пащенка “від суспільства, в якому йому судилося жити, не хоче повторити Андрій Городовський, який шукає власного шляху, адже в цих пошуках — сенс його життя.
Що є існування людини? Життя — це сукупність хаотичних випадковостей чи упорядкована доконечність? Життя — це абсурд, а чи має свою цінність? Ці та подібні екзистенцій» питання намагається осмислити Валер’ян Підмогильний.
На жаль, переїзд до Харкова не порятував Підмогильного — од сталінських репресій сховку не було. Невдовзі після вбивства Кірова, 8 грудня 1934 року Підмогильного заарештовують. Смертний вирок, який йому було винесено за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяти навіть писати. Він ще сподівається, що все складеться інакше. Народжуються задуми, з’являються перші твори, написані там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.
9 жовтня 1937 року особлива «трійка» НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В Підмогильногоі присудила вищу міру покарання — розстріл. Вирок було виконано в один із днів між 27 жовтня і 4 листопада 1937 року в урочищі Сандормох Медвежегорського району Карелії — напередодні 20-річчя Жовтневої революції.
Нелегко склалося подальше життя дружини та сина. Вони зазнали цькувань і переслідувань як родичі «ворога народу», що й звело їх передчасно у могилу.
Письменник Підмогильний був реалістом. Довколишній світ він сприймав таким, який він був, — жорстоким, складним, суперечливим. Він також був песимістом — у тому світі його ваблять темні барви, саме їм надає особливого значення. Здавалось би, на тлі такої песимістичної позиції міг з’явитися митець, у творах якого переважав би розпач, зневіра, трагедійне начало. Але там ми цього не знаходимо, хоч образ смерті присутній у багатьох творах, а трагедійне начало є супровідним його світовираженню. Вмирає Олюся в повісті «Остап Шаптала», труїться Зоська у романі «Місто». Але роман про вмираючу любов, розчарування і душевну кризу В. Підмогильний називає «Невеличкою драмою», надаючи цим словом перевагу іншим цінностям та життєвим орієнтирам. Річ у тім, що Валер’ян Підмогильнйй по-філософському, зважено і спокійно сприймає найболючіші життєві драми, негаразди, поразки. Він намагається їх осмислити, психологічно дослідити, знайти їм пояснення, хоча ніколи не розставляє своїх оцінних акцентів, особливо ідеологічних. Його як художника політика та ідеологія взагалі цікавлять.
За тринадцять років Валер’ян Підмогильний створив цілий материк перекладної літератури, переважно французької класики. З його листів до рідних відомо, що на Соловках він перекладав «Генріха VI» В. Шекспіра, «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда — удосконалював свої знання англійської з цією метою. Залишається лише подивуватися його колосальній працездатності, винятковій сумлінності, широті знань — більшість видань супроводжується детальним коментарем,
Чим же була для самого митця ця величезна перекладацька робота? Безумовно, мав від неї неповторне естетичне та емоційне задоволення, бо ж звертався до спадщини митців непересічних, глибоких. Французька класика, яку ще в юності читав в оригіналі, багато в чому сприяла формуванню його обличчя як митця. Чй не мудрий скептик А. Франс навчив юного Валер’яна Підмогильного дивитися на людину як на цілий складний світ, у якому так тісно переплелося фізіологічне, емоційне, соціальне? Чи не з тих глибоких роздумів- осягнень людини з’являлися його дивовижна розважність і поміркованість у поглядах на довколишнє життя, його делікатний скепсис, іронія, непоспішливість у висновках?
Метушливо хапатися за голі ідеї та тішитися ними, наче яскравим пером жар-птиці, — це чуже для В. Підмогильного. Для нього Характерні точність вислову, культура письма, максимальна об’єктивність оповіді, за якою вміло ховається автор, бо нікому це хоче накидати свої оцінки. У нього нема чорного й білого, позитивних і Нега¬тивних героїв, до яких закликала марксистська критика. Він не береться вирішувати ті чи ті суспільні проблеми — це не справа мистецтва. І все це він робить у добрих тра¬диціях світової класики.
Валер’ян Підмогильний був дуже заглиблений у само¬го себе, тому так умів сприймати і чужі страждання, тому йому була цікавою людина як така, у комплексі усіх своїх поганих і гарних рис, людина жива, реальна, її складний внутрішній світ, єдиноборство в ньому духовного та біо¬логічного начал. Він був надто освіченим і самоза’глибле- ним, щоб сприймати на віру якісь догми, а тим більше писати за чиїмись вказівками. Писав про те, що найбіль¬ше вабило його як художника. Проза Валер’яна’ Під¬могильного навдивовижу зрима й рельєфна, сказати б сьогоднішньою мовою, кінематографічна. За таку позицію і послідовність у поглядах Валер’ян Підмогильний поплатився фізичним життям, але повністю зберіг себе як творчу особистість.
Арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстріл… Дорога на Голгофу. Дорога в небуття — так думали його кати і судді. Але вони помилились. Чесне і щире слово Валер’яна Підмогильного повернулося до нас із сталінського мороку й брежнєвського фарисейства.
У 1956 р. письменникові Валер’яну Підмогильному було повернено чесне ім’я. Відтоді знадобилося ще більш як тридцять років, щоб повернути чесне ім’я його творам. Тепер уже, сподіватимемось, назавжди.