В ЖИТАХ

Був ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутно купалося у стрижні. «Ну, ну… вже й цілуватися лізе!» — кажу до сонця, що безцеремонно грається волосинками на нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється криль­цями бджіл: «Дізік, дізік…»

Дізік — страшне слово, бо воно нагадує про дійсність — раз, а друге — в революційній термінології це є дезертир, а герой саме до них і належав!

Він думав: «…до села не піду, небезпечно, а просто собі левада­ми, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита».

Левади зрадливо манили його вербами, городи пахли полином, м’ятою, але він — в жита. Ляже в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а попереду стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

Жита наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз до­горяють… Старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, по­клонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глу­хий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

Він рішуче встає, підкочує колоші і сміється до своїх ніг, а вони ж у нього міцні, рівні, сильні; заглядає у стрижень: там до нього посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.

Можна було б поснідати. Але герой пригадує, що у селі солдати, і вирішує не снідати. А потім — стежкою чорногуза — в жита. Все дуже просто, ясно і раптом почувсь чийсь голос. Він ліг, почекав, потім виправився всім тілом.

Неподалік проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито переда­ло його голосну, трохи чваньковиту розмову: «Ого-го, брат! Жито­мирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..» Другий відповів: «Комісарами хотять бути…»

Він хотів вистрелити, але згадав наказ отамана Гострого: «Не вилазь і не стріляй».

Дзінь, Дзюба, дзінь… Це дзвонить степ на обід. Чомусь пригада­лась тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчу- ка, і стало до болю сумно.

Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він прохо­дить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.

Він бачить, як на дорозі майорить під вітром червона хустка. Йде назустріч: «Може, хоч пиріжка дасть». ЦебулаУляна. Степова дичка — запалена, засмажена, а очі— два жучки…

Привіталися. Сині очі дівчини питали: «Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: «Вони похожі на неї, правда, Улясю?» А потім кинулася до нього, скрикнула: «Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо».

Що було далі він не дуже пам’ятав. Пам’ятав лише, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер при­пав грудьми до землі. І як гладила рукою його чуб, який уже другий рік розчісували дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя. І сміялася.

Він бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п’яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю! Тепер, поруч з нею, він нічого не боявся.

А потім вона попрощалася і пішла через степ. А йому чогось хотілося співати. І горіли перед ним ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і він сам — коли згадував своє дезер­тирське життя…

Тут, в житах, загубилася його доля. І хотілося плакати, мов ди­тині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість. Він ще хотів співати!