Роки еміграції Олександра Олеся. Олександр Олесь — талант особливого драматичного напруження і глибини. Микола Зеров відзначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дав йому змогу так авторитетно репрезентувати українську поезію.

Високопатріотичне слово Олеся порівнюють із Шевченковим: у Кобзаря поезії високохудожні, закличні, вогненні, такі самі риси мали і вірші Олександра Олеся, який свій талант присвятив непереможному народові.

Поет прагнув поетичним словом виховати національну гідність українців. Він стійко шукав виражальних засобів, які з найбільшою точністю могли б відобразити любов і захоплення Україною:

Жита з волошками, і луки, і гаї.

І всі розкоші весняні…

Саме це буде згадувати Олесь в еміграції, куди поїде 1919 року. «В вигнанні дні течуть, як сльози» і «душа ридає, як дитина», — напише поет в одному з віршів. Його лякала неконтрольована стихія революційних змін, Олесь вважав, що не варто експериментувати над людьми, які знесилені війною і революцією. У цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, можна заблукати. Не знайшов виходу з цієї ситуації й Олесь. Дуже часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань, бо через печальні обставини втратив Україну, життя стало для нього трагедією. Для Олеся «навік пройшла пора безславна», бо:

Чужина — могила, чужина — труна,

Душа на чужині, як чайка сумна…

З розпукою і стражданням просив поет принести йому хоча б крихту рідної землі.

Не знайшовши сили і сміливості повернутися з Будапешта в Україну, Олесь почав проклинати себе за це. Невимовна туга за Батьківщиною знайшли своє відображення в поезії «Коли б я знав, що розлучусь з тобою». Він пише про люті муки, сміх і глум, які чекали його на чужині. Холодні й загальні слова безсилі пояснити трагедію митця, приреченого на самотність. Поет так хотів побачити ліс, травень і сонце в коханому краю, де покинув душу.

Хіба не камінним є те серце, що не здригнеться, читаючи страшний присуд поета собі самому:

Хай громом присуд ваш мене ударе.

Хай серце проймуть блискавки…

Надія і смуток, біль втрат і радість перемог нерозривно переплелися в творчості поета.

Неодноразово поривався Олександр Олесь на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод початку 30- х років, знав, що один за одним гинули у безвісті письменники. Але не знаходив сили зробити вирішальний крок.Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народі не забувалася його творчість, хоча двадцять сім років вірші Олександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своїм народом? Я думаю: нічим, бо народ не карав його осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета тоталітарний режим, вилучаючи його творчість з історії української літератури. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним тяжкі роки страждань і лихоліть. Та він себе жорстоко покарав!