В нас єдина мета — Україна свята, нездоланна ніким і ніколи . Людина починається з любові до матері, з уміння любити й шанувати людей. Рідна мама й рідний тато, рідна земля й рідна Україна, рідна мова… Рідний, рідне, народ, рід — однокореневі слова. Ці слова святі. Вони тримають нас на світі й учать любові до нашої України, нашої нації. Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, культуру.

Україна — це край невимовної краси і тяжкої недолі. Українці пишаються тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні своєї слави, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули мільйони її дочок і синів. Пізніше вона відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі.

Мине можемо забути криваві сторінки історії нашої рідної України. Вона зазнала багато такого лиха, яке буває тільки в найстрашніших казках.

Хіба можна забути про звірства кримських ханів і польської шляхти, що хотіли поставити український народ на коліна? Аіе ми знаємо, як піднімалися мужні, волелюбні люди — козаки, щоб врятувати рідну землю від поневолення і занепаду, від духовного спустошення.

Прикладом служіння рідній землі стали подвиги січових стрільців, для яких девізом були слова М. Вороного: «Серця кров і любов — все тобі віддати в боротьбі». Вони йшли в бій «за рідний край, за нарід свій, за долю України».

Я переконана, що душа кожного письменника ніжна, чутлива до народного горя. Він не може забути тих, кого катують, над ким знущаються. А тому цілком зрозуміла та величезна роль, яку відігравали й відіграють письменники в боротьбі за незалежність нашої України святої, нездоланної ніким і ніколи.

Тарас Шевченко! Великий Кобзар! Кожен його рядок пройнятий уболіванням за долю рідної землі, прагненням підняти на боротьбу за волю і незалежність одурений, покірний народ.

Шевченкове життя — зразок патріотичного служіння Батьківщині. Його поема «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм… моє дружнєє по-сланіє» — це твір, що заклав підмурок національної честі українців, бо втілює минуле, сучасне й майбутнє нації. Ця поема — своєрідна програма національно-культурного, соціального й політичного визволення України. Поет вірить у незнищенність духовного потенціалу України. Наприкінці твору Т. Шевченко закликає українців обійнятися, брататися, щоб ожила справжня, велика і непорушна єдність національної родини, щоб тихий, ясний світ засяяв над Україною.

П. Куліш сказав про Шевченка: «Се вже був не кобзар, а національний пророк». І дійсно, пророче звучать слова поета:

І забудеться страмотня

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Ця поема — поетичний заповіт нам, нащадкам.

А Максим Рильський переконує й запевняє нас, що ніякий ворог не осквернить тієї землі, «що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив громовозвукими словами».

Шевченківський вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі мужнього співця, нашого земляка Володимира Сосюри. Крізь усе своє життя він гордо й нескорено проніс заклик:

Любіть Україну, як сонце любіть…

Його серце було сповнене любов’ю до України:

Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно,

Красуне, страднице моя!

В. Сосюра любив Україну, вірив у неї.

Україна… Вона й у серці Василя Симоненка. Прислухаюсь до мудрих слів поета, які звучать для мене, наче порада:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Слова ці будуть вічно жити в моєму серці.

Уже не один раз перечитую вірші Василя Стуса. Яку глибоку любов проніс поет у душі через своє коротке й важке життя! Він уболіває за рідним краєм:

Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані.

Сто сердець, як сто палахкотінь.

Василь Стус болісно переживає негаразди суспільні, по-літичні, моральні. їх він сприймав як власне нещастя і недолю всього народу. Він уважав, що тільки тоді можна називатися Людиною, коли ти найчес-ніший, найпалкіший син або донька своєї землі.

Нещодавно в Україні була прийнята Конституція. Але яких зусиль, яких кривавих жертв коштувала нашому народові ця довгоочікувана воля!

Ми не можемо забути і Берестечка, і заслання Т. Шевченка, і заборону української мови, і розгромлену Коліївщину, і голодомор 1933-го, і «розстріляне Відродження» 20—40-х років, і смерть цвіту нашої інтелігенції в брежнєвських концтаборах, і страшні дзвони Чорнобиля…

Я думаю, найкращим пам’ятником для тих, хто загинув за Україну святу, буде наше бажання будувати вільну незалежну державу. І для цього треба не тільки говорити про свою любов до рідної країни, а й самому працювати, віддавати всі свої сили.

Я вірю, що ми воскреснемо по-справжньому, бо світить нам пророцтво Тараса Шевченка: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». І буде наша Україна вільною, демократичною, багатою, незалежною країною, де не буде панів-недолюдків, що «правдою торгують» або зневажають те, за що боролися наші предки — свою національну культуру, мову, звичаї, віру і традиції.

Український поет Федір Тишко запитує: «Як же нам жити на рідній землі, щоб… наша квітуча і щедра земля справді для людства раєм була?»

А далі читаємо відповідь:

За синєє небо,

За жовте колосся

Боротися треба,

Щоб краще жилося.