«ПОТЕРЧАТА»

Дячиха Євпраксія чекала на дяка Оверка і поралася біля печі. Вона гнівалася, що дяка досі немає — вже час вечеряти.

Дрова голосно зашкварчали й почали так тріщати, мов там, у печі, хтось лущив горіхи. По вікнах, підлозі й стелі бігали рожеві зайчики. В запічку зацвірінькав цвіркунець, в хату потягло теплом. Стало світліше й веселіше. Великий кіт звівся на лежанці, спочат­ку вигнувся дугою, а потім витягся, позіхнув і пішов на руки до дячихи. Тут він так гарно почав муркотати, що дячисі аж полегша­ло на душі. Вона задивилась на вогонь, як він переплигував з однієї деревини на другу. Немов хтось чіпляв до деревин білі, сині, рожеві та жовті тремтячі краплинки блискучого шовку.

Втомившись і не дочекавшись чоловіка, дячиха поклала руки на стіл, схилила на них голову, позіхнула та й задрімала…

Чекав на свого веселого та говіркого господаря й Домовик. Він почав вже хвилюватися: дяк Оверко пішов ще вдосвіта до сусідньо­го села на храмові свята й досі не повернувся, хоча вже смеркало.

„Домовик любив старого господаря за те, що той завжди був ве­селий та говіркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспівував дуже гарно тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троєкратне «Господи, помилуй!» — по тричі вряд. «Бач, випискує, мов комарик!» — посміхався тоді Домовик й почував від того велику приємність. Тепер же йому було сумно…

«Чи й справді не пірнув він часом у болото? » — подумав Домовик.

Він довго вагався, чи виходити зі свого двору, чи ні? Все ще він чекав, що ось-ось дяк рипне хвірткою. Але дяка не було, і домовик нарешті вийшов з дому”.

Ніч була темна, небо було затягнуте товстим, чорним сукном, крізь яке не пробивалося жодного променя зірки. Домовик по-се­лянському насунув шапку на вуха й швидко подався до великого болота…

А саме в цей час п’яненький дяк Оверко вийшов з іншого села й підходив до болота з протилежного боку.

З-під вільхи вискочила левадна Хуха й покотила попередити Потерчат, щоб ті розсвітили свої каганці. Бо ж тільки Потерчата могли показати дякові Оверкові справжній шлях в тому недоброму місці. Від того видовиська дякові й хміль увесь вийшов з голови. «Та це ж мене манить нечиста сила!» — подумав переляканий дяк. Він хит­нувся набік, підібрав поли свого довгого каптана й метнувся від до­роги праворуч. Потерчата, побачивши, що він збивається зі шляху, збіглися до гурту, а потім всі посунули до нього й заступили йому дорогу. Дяк метнувся ліворуч. Аж раптом зрозумів, що втрапив у багновисько. Повний жаху, він спинився й притаїв дух. Він дивився на вогники й мізкував: «Загибає моя душа! Кінець наближається!..»А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед, наспівуючи цер­ковної пісеньки. Раптом він побачив, як блимнув малесенький зе­ленкуватий вогник, потім другий, третій, четвертий, десятий, два­дцятий… То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блис­кучими очима й сторчуватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, але їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом. Він ще бачив, як вони то підскакували вгору, то поринали в долину. Це через те, що Потерчата бігли не рівним шляхом, а по багновиську й перестрибували з купини на купину.

Як Дитинчата-Потерчата не співали йому, не вказували шлях, він не розумів, бо слабенькі голоси Потерчат нагадували йому ше­лест очерету.