Утвердження сили народного духу. Поема І. П. Котляревського «Енеїда» побачила світ у ті часи, коли на українській землі все більше і більше поси­лювався національний гніт Росії: розформовувалися ко­зацькі слобідські полки, нищилися рештки автономії після зруйнування Катериною II Запорізької Січі. У дискусіях про український народ досить поширена була думка про те, що, мовляв, не існує українського народу, що це лише плем’я без своєї мови, яке живе на «окраїні» Російської імперії.

Котляревський же, написавши поему, усім довів, що українська мова існує, що вона колоритна і милозвучна. У Петербурзі 1798 року, де були надруковані три перші ча­стини поеми, Україна заговорила, засміялася мовою, яка розцінювалась як зникле наріччя, як суміш мов польської і російської. Вже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивосвіт українського життя і національного характеру:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Винятково важлива місія судилася І. П. Котляревсько­му – творити і стверджувати літературну мову на народно­розмовній основі. Бо ж не існувало до нього великих творів, написаних живою мовою українського народу. І цією мо­вою автор «Енеїди» заговорив про народ, що має свої тра­диції, свою культуру.

І. П. Котляревський зображує події VII століття до на­шої ери, коли син троянського царя Анхіза після зруйну­вання Трої греками з волі богів вирушає шукати землю для заснування нового царства. Перед нами розгортаються усі карколомні перипетії подорожі Енея і його ватаги. Усе переплетено в творі: боги з Олімпу, земні герої, навіть пред­ставники потойбічного світу. Зовнішня сюжетна схема тво­ру близька до Вергілієвої «Енеїди», проте І. П. Котляревсь­кий все одно оригінальний, бо, розповідаючи начебто про античний світ, він зображує життя козаків, звичаї україн­ського суспільства другої половини XVIII століття, насна­жує поему неповторним українським колоритом. Так, оті козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в похід.

А який щирий сміх викликають у нас олімпійські боги, богині, цариці, яких автор переодягнув в український про­стий одяг – вони в спідницях і очіпках, у кунтушах, хус­тках і чоботях. Хіба не смішною є картина, коли Юнона «мчалась як оса» до бога вітрів Еола?

Впрягла в гринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку…

І хліба з сіллю на тарілку…

Або ще така колоритна картина: богині … як перекупки, горланять,

Одна другу безчестять, ганять,

І рід весь з потрохум кленуть.

Але, посміявшись вволю над героями поеми і їхніми при­годами, ми все ж задумуємося про речі дуже серйозні.

Подавши в перших двох частинах своєрідну енцикло­педію побуту, звичаїв і вірувань, письменник показав, що українці мають давній родовід і глибоке національне ко­ріння. І це, пам’ятаймо, в той час, коли шовіністична ро­сійська думка стверджувала, що такого народу немає, що це лише плем’я, яке не заслуговує, щоб про нього говори­ло високе мистецтво. Іван Котляревський не просто заго­ворив про український народ, а заговорив про його най- славетніші часи – добу Гетьманщини, тобто державності, відображаючи козацьку славу своїх предків. Ніхто, крім Котляревського, в тій задушливій атмосфері не спромігся на такий, хай і завуальований, але спротив проти знева­жання народу і його мови.

Тільки національно свідомий митець, який дбав про збе­реження мови, звичаїв, традицій і взагалі національної са­мобутності рідного народу, міг написати такі рядки:

Но тільки щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид.

Отже, заговоривши про український народ, його слав­ну історію, І. П. Котляревський не лише утверджував цей народ як націю, але й відстоював його майбутнє. Адже той, хто має славну історію, високу мораль, таку багату мову і такий життєстверджуючий сміх, матиме і майбутнє.