Село! і серце одпочине.

Село на нашій Україні – Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло…

Сам Бог витає над селом!

Ці слова Тараса Шевченка про красу українського села звучать гіркою іронією в згадках про це ж «село-писанку» двадцятих років двадцятого сторіччя, яке було змальоване в творах визначного драматурга нинішнього віку Мико­ли Куліша. Гостра, неприхована правда про життя того часу і революція, криваві ексцеси, ідейний фанатизм, класова непримиренність, осквернення святинь, знецінення мораль­них основ буття – все це відображено в трьох драмах, яки­ми Микола Куліш збирався, за його словами, «вичерпати тему про українське село 1919-1930 років» – «97», «Ко­муна в степах», «Прощай, село!»

Відкриває трилогію п’єса «97», створена в той час, коли глядачі були переобтяжені агітаційно-плакатними твора­ми про могутність і славетність більшовицької партії та її політики. З’явилася драма безпосередньо після голодної зими 1921-1922 років: тоді Микола Куліш їздив по селах, намагаючись урятувати сільські школи від занепаду, а ді­тей – від безхліб’я. Письменник важко переживав побаче­не, воно залишало болючий слід у його серці, однак все ще не міг він усвідомити, що винуватцями голоду були не сільські куркулі, а більшовицька партія і Ленін. Сам ав­тор, вибираючи назву для п’єси і зупинившись на «97», писав у листі до Івана Дніпровського, що саме така задо­вольняє його, бо драма – «звичайна коротенька історія про те, як погибли з голоду в селі, десь далеко від революцій­них штабів дев’яносто сім незаможників…».

Головна сюжетна лінія п’єси – боротьба селян-незамож- ників на чолі з Мусієм Кописткою та Серьогою Симаком з кур­кулями Гирею і Годованим за вилучення з церкви матеріаль­них цінностей, які нібито мали врятувати людей від смерті. Отже, конфлікт у творі класовий, він не може вирішитись мирним шляхом. Микола Куліш не аналізує глибинні при­чини голодомору, але правдиво і неповторно подає картини невимовних страждань, людської жорстокості, канібалізму як наслідку здичавіння від голоду Орини і Ларивона.

Проймає жахом марення збожеволілої Орини: «…і там кістки, і скрізь-скрізь кістоньки-кістоньки… Учора в церкві думала свічки горять, аж то кістки… такі жовтенькі, як у Маринки… їй-бо… стирчать і сяють…» Здається, що ми бачимо апокаліпсичні картини не тільки з двадцять пер­шого, а й тридцять третього років, і не куркулі винуватці трагедії, а партійні можновладці, яких зустрічаємо в тво­рах про нещадний геноцид 30-х років. Такі сцени ми бачи­мо в «Марії» Уласа Самчука, «Жовтому князі» Василя Барки, «Самосуді» Анатолія Дімарова, у вірші Павла Ти­чини «Загупало в двері прикладом», написаного 1921 року, що його можна спроектувати на 1933-й.

Зображуючи гострий класовий конфлікт на тлі голодно- щлихоліття, будучи відверто тенденційним у розстановці акцентів, Микола Куліш залишається великим художником у головному – відтворенні панорами масштабності трагедії.

Село в драматурга постає без прикрас, без спрощення, в складних випробуваннях, які принесли йому жорстокі 20-і роки.