Україна в долі А. Міцкевича. Близько двох століть тому літнім ранком до Графської пристані в Севастополі пристала шлюпка. З неї висадилася невелика група людей, серед яких звертав на себе увагу скромно вдягнений юнак з буйною кучерявою чуприною. Ім’я цього юнака за тих часі вже було добре знайоме польському читачеві, а його перша книга віршів була ви­дана у Вільні. Та не своєю волею цей ставний зеленоокий юнак покинув сповнені північної меланхолії рідні долини, озера, ліси. Двадцятишестирічний Адам Міцкевич, син бідного провінційного адвоката та великий поет, був висланий з батьківщини. Вихори історії загнали його аж на берег Чорного моря.

Міцкевич навіть не намагався зробитися таким собі тури­стом. Він прагнув лише почути голос поневоленої Польщі, голос своєї вітчизни, голос свободи. Але в його душу владно вдиралися інші звуки: галас артистичних салонів, шурхіт чор- поморських хвиль, тужливий спів муедзинів з кримських міна­ретів. Як важко було почути в сонячному Криму голос неско­реної Польщі!

Недарма життя закинуло Адама Мідкевича на кримську землю. Саме тут поет зміг зосередитися, дослухати до кінця внутрішню музику, яка супроводжувала його все життя.* І результатом липневої висадки на Графській пристані стали “Кримські сонети” — блискуча низка віршів, цикл з вісімнад­цяти строгих за формою сонетів, кожен з яких — справжній шедевр світової літератури.

Міцкевича оточив сухий океан кримського степу. Так хо­роше тут вслухуватися в далечінь. І поет почув її голос:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

І голос із Литви. — Вперед! Ніхто не кличе.

Душу поета-романтика приваблювала екзотика гір, східні риси кримських міст. Це ще більше зближує поетичні світи Міцкевича, Байрона, Гете, Пушкіна. Поет часто лишав свою компанію, щоб проїхатися верхи по крутих гірських дорогах від Севастополя до Алушти. Свій переїзд через Байдари Міцке- вич змалював у динамічних яскравих образах. А ось вірш про нічну Алушту оповито сутінковою млостю. Гора Чатир- Даг підноситься над кримською землею.

Там, де гірські орли не залітали зроду,

Спить грім в колисці з хмар, повитий у тумані,

Там лиш зоря над мій підносилась тюрбан.

То Чатир-Даг.

Невгасимий блиск віри у свободу осяяв “Кримські сонети” Адама Міцкевича, Цей цикл привернув до себе увагу як польських, так і українських читачів. І це не дивно, бо крім краси форми та барвистості в “Кримських сонетах” знайшла свій притулок відданість поневоленій вітчизні. Цю низку віршів було заборонено царською цензурою, але “Кримські сонети” уважно читали, ними захоплювалися, незважаючи на заборону.

Сонет “Плавба” закликає читачів рухатися вперед, віднов­люючи життя, і не зупинятися ні на мить. Складний внзп’рішній світ Адама Міцкевича найкраще розкривається саме в цьому творі. Ліричний герой сонету з радістю зу­стрічає шторм, тому що в штормі звучить висока радість битви. Йому здається, що він зробився частинкою корабля і в змозі передати йому свою силу. У сонеті “Плавба” штормове море та хоробрість плавця символізують свободу й непокірність. Ліричний герой сонету нагадує самого Адама Міцкевича:

І мій буяє дух у розгулі стихій,

Уява розпусна свій парус огняний.

У мене крик з грудей, піднісшися над прахом…

Як любо! Знаю я, що значить бути птахом.

Творчість видатного польського поета-романтика високо цінували українські поети і письменники, серед яких Тарас Шевченко, Петро Гулак-Артемовський, Леся Українка, Іван Франко. Нам, сучасникам, дуже приємно, що творчість Адама Міцкевича тісно пов’язана з Україною. Коли мандруєш узбе­режжям Криму, на гадку приходять рядки одного з “Крим­ських сонетів”:

Чорніє пасмо гір, долину ніч поймає,

Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,

І — квітів музики — солодкий ллється пах,

Що для ушей мовчить, до серця промовляє.