Україна в долі . Близько двох століть тому липневим ранком біля Графської пристані в Севастополі зі шлюпки висадилась невелика група людей, серед яких був двадцятишестирічний, ставний, з буйною кучерявою чуприною, не дуже ве­ликопанського вигляду юнак.

Його ім’я вже було відоме польському читачеві як ім’я талановитого поета, перша книжка якого видана в далеко­му Вільні. Не зі своєї волі цей буйноволосий зеленоокий юнак покинув рідні ліси, озера, долини. Народжений на хуторі біля невеличкого містечка Новогрудка, син бідного провінційного адвоката Адам Міцкевич потрапив до цієї дивної компанії, що висадилася на Графській пристані, через те що був вигнаний з батьківщини і загнаний аж до Чорного моря суворими вихорами історії.

Ні галас одеських салонів, ні шум чорноморських хвиль, ні клич муедзинів зі шпилів кримських мінаретів не могли приглушити внутрішнього прагнення Міцкевича почути голос своєї Вітчизни, голос поневоленої Польщі, голос сво­боди. І це прагнення було найміцнішим. Воно жило в ньому й тоді, коли він липневого ранку зійшов зі шлюпки на Графську пристань. Здається, це була його друга подорож до Криму. Перша відбулася місяць тому – тоді вдвох з Рже- вуським вони рушили на кілька днів до Криму. Сам поет про неї ніде не згадує. А от результатом цієї, липневої, мандрі­вки була блискуча низка віршів – цикл з вісімнадцяти «Кримських сонетів» – справжніх шедеврів світової поезії.

Оточений сухим океаном степу, його барвами, поет вслу­хається в далечінь:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви. – Вперед! Ніхто не кличе.

Душу поета вабила ця романтика гір, ця екзотика Схо­ду, як вабила вона й надихала Байрона, Гете, Пушкіна.

Міцкевич, часто покидаючи компанію, верхи їздив кру­тими гірськими дорогами від Севастополя до Алуніти. У ди­намічних яскравих образах відобразив він свій переїзд через Байдари. Млостю східної ночі оповито його вірш про Алуш­ту вночі. У величавій гіперболізації підноситься Чатир-Даг: Там, де гірські орли не залітали зроду,

Спить грім в колисці з хмар, повитий у тумані,

Там лиш зоря над мій підносилась тюрбан.

То Чатир-Даг.

Зоря віри у свободу вела його крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Невгасний блиск цієї віри осяяв і кримські сонети Адама Міцкевича. Не лише красою форми, барвис­тістю, а волелюбним змістом своїх рядків, своєю віддані­стю думам про поневолену Вітчизну привернули вони відра­зу після появи в світ увагу як польських, так і українських письменників і читачів.

Ці сонети уважно читали, ними захоплювалися, незва­жаючи на заборони цензури. Так, сонет «Плавба» закли­кає рухатись уперед, відновлювати життя, не зупинятися ні на хвилинку. Саме цей твір якнайкраще розкриває склад­ний внутрішній світ героя. Він з радістю зустрічає шторм на морі, бо в ньому звучить радість битви. Йому здається, ніби він став частинкою корабля і зміг передати йому свою енергію. Бурхливе море, небезпека, хоробрість – все це символізує свободу і непокірливість. Буря не лякає пілігри­ма, образ якого нагадує самого поета:

І мій буяє дух у розгулі стихій,

Уява розпуска свій парус огняний.

У мене крик з грудей, піднісшися над прахом…

Як любо! Знаю я, що значить бути птахом.

Українські поети і письменники, такі, як Тарас Шев­ченко, Петро Гулак-Артемовський, Іван Франко, Леся Українка, високо цінували творчість Адама Міцкевича. Нам, українцям, приємно, що творчість польського поета так тісно пов’язана з Україною, де він написав одні з най­кращих своїх поезій. І зараз, мандруючи Кримським узбе­режжям, вдивляючись у красу Ведмідь-гори, в її велич, приходять на гадку рядки з сонета Міцкевича, де описуєть­ся чарівна українська природа:

Чорніє пасмо гір, долину ніч поймає,

Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,

І – квітів музики – солодкий ллється пах,

Що для ушей мовчить, до серця промовляє.