24 серпня 1991 року Українська Радянська Соціалістична Республіка була проголошена вільною, незалежною державою — Україною. Був знищений тоталітарний режим, було вирішено створити нове суспільство, побудоване на демократичних засадах. Але на жаль, ці події не дали початку новій Україні, життя громадян якої сповнилось би добра і злагоди. Навіть навпаки, проблеми, що призвели до перебудови, тобто корупція, бюрократизм, хабарництво тощо, загострилися, стали болючішими, набули масового характеру. З’явилося невідоме раніше безробіття, виникла неможлива колись мафія. Так, далеко ще до створення нового вільного суспільства, що не знає лиха. Ран : ще говорити про кращий світ, що ми побудували. Іскоріше за все, рано так буде говорити ще не один рік а може, й не одне десятиріччя. Адже будувати — не нищити, особливо якщо предмет будування — це держава.

Україна — мій дім за зорею має величну історію. Її минуле, овіяне славою, здобуте кров’юі потом наших дідів. Славетні походи Святослава, що збільшили й звеличили Київську Русь, визвольна війна Богдана Хмельницького, що поклала край польському пануванню, відданість Батьківщині Павла Полуботка, який не пожалів життя задля неньки України, надзвичайний талант Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, який підніс нашу калинову мову до вершин вищих за Еверест, — це наша спадщина. Не можні осоромити досягнення дідів, не можна сплюндрувати честі нашої держави, бо тоді не варті ми своєї землі, не варті гордого звання українців. І тому наш обов’язок, так, наш, усіх синів землі, «від Чорного мордо синіх Карпат», — потурбуватися проте, щоб нові Україна, та Україна, яку ми збудуємо, стала країною наших мрій, де б у всіх громадян були яскраве сонце блакитне небо та чиста душа, але не було горя та страждань. Ми хочемо, щоб наша держава стала країною гідною своєї історії, своєї слави, свого величного імені. Щоб це була справді велика держава, а не пустий звук. Щоб кожен з тих, хто ще народиться в Україн. зміг з гідністю і повагою до себе сказати: «Я — українець!»