УКРАЇНСЬКИЙ ФУТУРИЗМ. ТВОРЧІСТЬ МИХАЙЛА СЕМЕНКА
Говорячи про розвиток українського футуризму, ми повинні перш за все відзначити, що він є однією з течій модернізму, Який набув розвитку в Україні На початку XXст.
Модернізм є однією з літературно-мистецьких тенденцій.

В його основі лежало заперечення філософії позитивізму, яка єдиним джерелом знань вважала точну науку, а мистецтво розглядала як утилітарне знаряддя. Натомість модернізм обстоював значущість і першочерговість ірраціонального, інтуїтивного.
Філософського виміру дискурс модернізму дістав завдяки Ф. Ніцше, який зруйнував «ієрархію імен та назв» у світовій історії і ввів ірраціональні знакові складові у мистецтво. Відомий філософ проголосив, що світ прямує до катастрофи. У цей час на арену виходить надлюдина, яка є більшою за Бога, оскільки спроможна перетворювати світ; за теорією Ф. Ніцше, надлюдині мають підкоритися земля, природа й суспільство. Сильна людина протиставляється хаосу буття. У всесвіті все керується душею. Людина — це і біологічне явище, і суспільне утворення, і суб’єктивне переживання.
Після Ніцше дискурс модернізму набував ознак «дискурсу епохи».
В українській літературі кінця XIX — початку XX ст. виробилися дві тенденції: збереження національно-культурної ідентичності та орієнтація на загальноєвропейський літературний процес, прагнення піднести українську літературу до рівня загальноєвропейської культури.
Перша тенденція виявлялася у народницькій літературі, у традиційних творах. Народницька доба в українській літературі охоплювала 20-30-ті рр. і тривала ще й пізніше. Народництво призводило до закритості культури, консервативності вираження народного життя, переважно сільського; модернізм — відкритості культури, естетизму, зображення інтелігенції.
Орієнтація на загальноєвропейський літературний процес Сприяла розвитку модернізму, котрий зароджується в українській літературі наприкінці XIX ст. Модернізація культури Починалася з критики народництва в цілому та його естетики зокрема.
Доба модернізму збіґалася в українській літературі з добою національно-культурного відродження.
Терміном «модернізм» в українському літературознавстві називали такі течії: імпресіонізм, символізм, футуризм, і таким чиНом характеризували кожну нову потужну хвилю новацій. Отже, цим терміном називали різні явища різних періодів, часом діаметрально протилежні.
Український футуризм був певним відгомоном, хоч і досить своєрідним, європейського футуризму.
Футуризм — авангардний напрям у літературі, що розвинувся на початку XX ст. (головним чином в Італії та Росії). Головне завдання нового напряму вбачалося в нищенні панівних у XIX ст. літературних форм, особливо реалізму та класицизму, та в індивідуалізмі, який ви¬разився в літературі, особливо в поезії, так званою «заумною мовою» — творенням нових звуків-слів, часто безглуздих. Характерною прикметою футуризму була тематика урбанізму й індустріалізації, що мала віддати ідеї й дух майбутнього космополітичного суспільства, протиставлені установленим естетичним смакам, часто з метою «епатувати буржуа», провокувати його всілякими вигадками й деформаціями.
Перший європейський маніфест футуризму був надрукований узимку 1909 р. в паризькій газеті «Фігаро», авторство його належало італійському літераторові Філіппо Томазо Марінетті, а сам термін «футуризм» був запозичений ним у іспанського письменника Габрієля Аломара, котрий уперше використав його 1904 р. в одному зі своїх виступів.
У своєму маніфесті Марінетті проголошував безумовні пріоритети актуальної реальності, сучасного життя, за¬кликав зруйнувати Всі інститути збереження культури минулого — музеї, бібліотеки, академії: оспівував нову естетику й нове світосприймання, в основі яких, за його задумом, мали бути «краса швидкості», «гімнастичний крок», «любов до небезпеки».
Футуризм набув широкого розповсюдження. До футуристичного руху в Італії приєдналися сотні літераторів, архітекторів, музикантів. У 1912 р. відбулися виставки футуристичного мистецтва по всій Європі.
Футуризм став самостійним явищем в інших країнах. У Росії, наприклад, футуризм не мав всебічності в культурі. У літературі російський футуризм виник у 1912 р. Спочатку поет Ігор Северянін заявив про народження російського футуризму листівкою-маніфестом «Скрипалі академіїегопоезії (Вселенський футуризм)», а згодом група молодих митців «Гілея» шокувала публіку збіркою віршів і статей «Ляпас суспільному смаку». Передував цій збірці маніфест, який підписали Давид Бурлюк, Олександр Кручених, Велімір ХлЄбніков і Володимир Маяковський. Закидами на адресу класиків російські футуристи нагадували італійських, але, на відміну від них, так звані «будетляни» сконцентрували свою увагу на пошуку нових можливостей у Свідомості людини, нового погляду на світ і нових органів його сприймання, з чим пов’язані їхні екскурси в архаїчні культури, захоплення фольклористикою і примітивізмом.
Марінетті був розчарований російським футуризмом, відвідавши Москву, і закидав йому перебування у надми- нулому часі, тоді як сам спрямовувався у надмайбутнє.
До Першої світової війни футуризм в індустріально відсталій Україні не мав сприятливого грунту. Але Вже 1913 р. лідер українського футуризму Михайль Семенко видаа збірку поезії «Дерзання»
Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно означив як пошуковий футуризм, викладеній маніфестах 1914 р. (вірші «Сам» та «Кверофутуризм»), щобули передмовами до збірок — «Дерзання» і «Кверофутуризм». Спрямовувалися ці маніфести проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві. Проголошувалися “краса пошуку” та «динамічний лет». Кверофутуризм М. Семенко вважав тимчасовим явищем як течію, але постійним — як метод.
Збірки 1914 р. М. Семенко розпочав писати паралельно до виниклого на Україні російського кубо- та егофутризму, течії українського кверофутуризму — мистецтва шукання. У 1918 р. Семенко видав у Києві збірки « П’єро задається», «П’єро кохає» і «Дев’ять поем».Я мовчу
До тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь
Я смутний Я смутний Я смутний
Бо щось душу стисна мов кошмар навісний
Я веселий
Бо в смутку є пелюст невмерлий
Я не хочу буть листом осінньо -зотлілим
Не хочу про зиму зітхать восени Хочу бути смілим
Хочу буть в парку і милій читати
Верлена Хочу кружляти я з нею у пащ в юрмі
Багнесь ноктюрнів Шопена
Душу цю зрозуміть
Хочу заплющити очі тісніше тісніше
Душу свою відчувати струнніше струнніше
Я люблю Я люблю Я люблю Я мовчу
І до тихих затонів своєї душі прислухаюсь
Що чую — яв душу до тебе віллю Я признаюсь.
(«П’єро кохає»)
Пародіювання заштампованих поетичних прийомів, глузування над традиційний уявленням про поезію, «естетство навиворіт», властиве кверо-футуристичному періоду сходить нанівець у сюжетних циклах інтимної лірики, де помітне тяжіння до традиційних форм. Ліризм цих циклів органічний. Написані вони у формі солдатського щоденника.
Повернувшись на Батьківщину, Семенко працює на-вдивовижу продуктивно і лише протягом 1918 р. створює дев’ять поетичних циклів. «З світів матеріальних вигнана моя міць нечувана» — так поет характеризує свій стан і додає: «стояв, чорні руки заломлюючи».
Наприкінці 20-х рр. розпочинається третій період творчості поета. На тлі згортання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під дахом єдиного методу, відхід Михайли Семенка від власної поетичної системи був вимушений: йому, авангардистові, важко було підкорятися не внутрішній, а продиктованій потребі писати, як усі.
У 1919 р. М. Семенко проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему»— «Товариш Сонце» та «Дві поезофільми». Був редактором журналу «Мистецтво». У 1920 р. видав разом з М. Любченко і О. Слісаренком «Альманах трьох». У 1921 р. — збірку «Проміння погроз». Тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуриетів «Ас- панфут» (1922-1924 рр.), кредо й маніфест якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922 р.). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позицію «лівого фронту» (укр. «ЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924 р ), одночасно працював (1924-1927 рр.) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ. У 1924 р. видав у «Кобзарі» дві збірки своїх творів 1910-1922 рр.-, у 1925 р. збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 р., разом з Г. Щкурупієм та М. Бажаном написав «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об’єднання футуристів «Нова Генерація» з журналом з цією ж назвою (1927-1930 рр.). Гостро розкритикований Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірка «Малий кобзар і нові вірші», 1928 р.).
У1930 р. вийшов збірник памфлетів та віршів «Європа і ми» з центральною тезою: «Треба вчитися у Європи — це так, та не думати «ефіопото». Памфлети Семенка цікаві й з художнього боку: іронія згущується до сарказму, використовуються гротескні образи, поетика парадоксів, по¬єднання різних мовних стилів тощо.
У 1930-х рр. митець визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого були збірки «Сучасні вірші» (1931 р.), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932 р.).
У віршах 1932-1933 рр. поет уже, «як усі», прославляє СРСР. Політичним твором того часу стала хіба що «Німеччина» (1936 р.) — гостросатирична поема політичної, філософської думки, напівстилізована під манеру Г. Гейне.
23 квітня 1937 р. в Києві ще відбувся творчий вечір Михайла Семенка, а через три дні його заарештували. 24 жовтня 1937 р. Семенко був розстріляний разом з іншими українськими письменниками. У серпні 1960-х рр. — реабілітований.
До війни українське письменництво черпало теми переважно з життя села, бо місто було українцям майже чуже. І тільки після війни футуристи нібито відкрили його для себе. їх захопили такі почуття та емоції, що вони не встигали переводити їх у звиклі слова, а висловлювалися уривками слів та окремими складами: «дйр… бул… щил… ва… мак… кро… Футуристи дали українській літературі дуже великого поступу, особливо Михайль Семенко. Вони розкріпачили й урбанізували українську мову.

Рання футуристична творчість Семенка, просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Ми можемо розрізняти в його віршах різноманітність тем, від оспівування київських прадавніх кав’ярейь переходить до захоплен¬ня революцією, сприймаючи її зовнішньо, поверхово. Не зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відки¬дання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянськоґо, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років.
Моя думка пестила мрії.
Які дрібненькі квіточки!
І мрія шептала: я тебе зогрію —
Принести думки! і було так багато здивованості В нашім яснім єднанні.
Ми — щаснівційприкованостпі,
У цім переконанні.
(«Переконання»)
Семенко був «фігурою доби». Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили; його аскетичні функціонувальні вірші — це гостроагітаційна, майже лозунгова поезія, що реалізувала теорію «соцзамовлення», побудована за згубним для поетів-ліриків принципом раціоналізму. Семенко не раз «проговорювався», висловлюючи невимовний сум і затаєний біль всьогогтого, що «творчість сковано жорсткою і жорсткою»: «Писать про активність я мушу забуваючи людську душу».
Переконання Михайли Семенка було таким: українська версифікація потребувала реформістських змін, на які «хатяни» та молодомузівці з їхньою половинчастою «модерністю» не пристали би.
Відколи Семенко став футуристом, він всіляко намагався форсувати утвердження в українській поезії образної стихії міста, — це було програмовим моментом його творчої діяльності. Михайль Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, динаміку міста, змальовує його в різні пори року.
Поезія Михайли Семенка довго, набагато довше, аніж творчість російських футуристів, “не приймала*”революційної тематики. Почасти це дивувало, бо Семенко ще у Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі, а у своїй творчості від початку відтворив лише психологічну реакцію на негативні наслідки революції.
Одним з програмових віршів, що став своєрідною карткою поезії М. Семенка, є вірш «Місто», який демонструє мистецькі пошуки поета-футуриста:
Остесте
бібо
бу
візники —люди
трамваї —люди
автомобілібілі
бігорухрухобіги
рухливобіги
До речі, деструкція літературної традиції у футуристів часто набувала вигляду оновлення не просто поетичної мови, а й мови як предмета лінгвістики. Це виявлялося насамперед в експериментах з лінгвістичним матеріалом, у широкому використанні авторських неологізмів (оказіо- налізмів). Поезія (особливо рання) М Семенка, який наслідував, зокрема, І. Северянина та В. Маяковського, вирізняється багатством словотворення.
Густота оказіоналізмів допомогла поетові передати романтичний настрій у мініатюрі “…пробілі ночі” (1914 р.): «… про білі ночі, про рожевий сутінок, про коливання сіроморя в туманах, про найтихший шепіт, про найтихший стогін, хвилі, душа, нові пісні на старій віолині. найтихший плюск, найтихший гомін, шепіт у молодокущах. і хвилі, і душа, метелик білий, метелик синій.
… ах. Стрункодівчина. Русодівчина. Руходівчина. Тепло- дівчина в ажурній сукні, тонкостанна, гнучкостанна, в рожевих сутінках, серед сірих берез.
… про білі ночі… про рожесутінок».
Схильність М. Семенка до словотворення підхопили і його послідовники, наприклад Гео Коляда.
Деякі твори М. Семенка побудовані або на грі одних слів із частинами інших, які викликають певні асоціації: СТЕКЛЮ ВЛЮПЛЮ СТАЛО ЛЬОТАЛО
ібо на розламуванні слів, перекиданні окремих уламків жонглювання ними:
ХАЙЛЬСЕМЕНКОМИ ИХАЙЛЬ КОХАЙЛЬ АСЬСЕКОМИХ ИХАЙ МЕСЕН МИХСЕ ОХАЙ МХ ЙЛЬ КМС МНК МНХ МИХ СЕМЕНКО ЕНКО НКО МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО МИХ МАЙЛЬСЕ МЕНКО О СЕМЕНКО МИХАЙЛЬ!
О, МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО!
Як зазначав Д. Горбачов, «фонетично ім’я поета по- бне то до арабської (ихайль), то до німецької мови айль), то до африканської (нкоми) вимови. «Кохайль» учить мрійливо, як вірші російсько-українського будет- нина Хлєбнікова («…они голубой тихославль, они в ни- гда улетавль, они улетят в никогдавль…»). Усесвітній нограф — ось що означає це ім’я, вимовлене наприкінці зністю, зі здивуванням, двічі».
У ранній творчості М. Семенка присутній і такий расальний вид словесної творчості, як “заумь”. Деякі дії митця («В степу», «Гк бк вк дк нк тк…*) повністю адаються із “заумної” лексики, що зближує їх з творах російського футуриста Олексія Кручених.

Крім того, творчості деяких футуристів притаманний своєрідний звукопис, зокрема, «індустріальний*, наприк¬лад, “Машина” Гео Шкурупія:
Цирк, рух торк край,
струна дзиг више
хай механік
забуває
чмих-чох
манати.
Гам, гуд,
ч тряск, рям,
швидше, швидше чмихчерк.
Зверталися футуристи і до фігурної поезії, причому так звана візуалізація поетичної форми (тобто надання їй подібності до обрисів якогось предмета) виявилася в українському футуризму на дуже складних мистецьких засадах. Зокрема, «Поезомалярство* М. Семенка, представлене в його «Каблепоемі за океан» (1921—1922 рр. ) і в “Моїй мозаїці” (1922 р.), споріднене із залізобетонними поемами В. Каменського. Тут спостерігається експериментування з різними шрифтами, довільне розташування слів і рядків, розраховані на те, щоб літературний текст сприймався образно і як твір образотворчого мистецтва. Матеріалом для таких поезій слугували як панфутуристичні гасла («Панфутуристи»), так і математичні формули (“Світ”).
У книзі «Моя мозаїка» прослідковується також спроба накреслити схему розвитку української поезії — від « Кобзаря» Т. Шевченка до «Кобзаря» М. Семенка через низку проміжних етапів («Система»), Деякі твори пишно оформлені вигуками,” звуконаслідуванням,” а звичайні для сільської місцевості окрики подані у Семенка у графічному зображенні:
О
АО
АОО
АООО
ПАВЛО
ПОПАСИ
КОРОВУ
(«Сільський пейзаж»)
Українські поети зверталися до нових видів рим, зокрема дисонансних, інколи створюючи на їх основі цілі строфи та вірші, як наприклад, у М. Семенка: Сполучився в рухові візник з дзвінким трамваєм.
Розтанув в небі блакитний стек зламавшись об брильянтові мрії.
Павутинивсь освітлений дріт перспективно по стрійній у лиці одчинивсь матовий грот і вийшов дідусь без палиці.
Популярними серед українських футуристів були складені рими: пестили — пес те, сукні — мук пні, що і як — щоках (Г. Шкурупій); люблю це я— ре…во..лю,..ція (С, Голованівський); знов ще – стало винце, сучасні — серця свої (М. Скуба); нерівноекладові рими з відсутніми кінцевими ненаголошеними складами: ніч — січа, захистом — навхрест, даль — педаллю (М. Семенко); вуст — хустки, пращ —федерації, ресторани —ранила( Г. Шкурупій); рифми, побудовані на контрасті твердих і пом’якшених при¬голосних: концерт — смерть, барикад —розмикать, краєвид — розломить (М. Семенко); на усуненні приголосного, розташованого в останньому складі одного із заримо¬ваних слів: ток — хто, хрип — вихри, доріг — дворі, сейф — все (Ю. Палійчук); кров — перо (М,. Скуба).
Якщо класична поезія вимагала точної рими, то футуристи нерідко намагалися зробити риму якомога менш точною, а то й зовсім обходитися без неї. До того ж експерименти з римою і ритмом були пов’язані у них з експериментами синтаксичними. М. Семенка пошуки в цьому напрямку, наприклад, привели до розробки верлібру. Як писав Є. Адельгейм, верлібр став для поета «справді віль¬ним віршем, вільним од жорстких норм класичної версифікації і вільним у трохи іншому значенні духовного розкріпачення, можливості вилитись без оглядки не дише на строго регламентовані віршові прийоми, а й прийоми їх обов’язкового для футуристичних прокламацій руйнування». Урешті, верлібр був потрібний поетові для проявлення як своїх внутрішніх станів, так і стрімкого тривання галасливого міського життя:
Безумить грюками розривається метал скрипить ріже сталь брязкотах руйнує верескливить машинить лоскіт авто співають шини сиренятьзойкність похапливить тупотіння незримлять крила тріпоті
гамір залізних експериментів
Разом із Семенком верлібр почали активно використовувати й інші українські футуристи: Г. Шкурупій, О. Слісаренко, М. Терещенко, А. Чужий, Ю. Палійчук, а також представники інших літературних напрямів.
Представники різних авангардистських напрямів, зокрема імажиністи, використовували примхливу, експресивну образність, ускладнену метафоричність, так звану речову, матеріалізовану метафору.
Наприклад, у Гео Шкурупія читаємо: “Семафори руки простягнули / до неба / з одчаю»; «Коли місяць / гниліш носом сифілітика/понюхає цегли міста…”
Образність відігравала важливу роль й у творчості О. Слісаренка, для якого екстравагантні метафори в деяких творах («Поема зневаги», «Славлю прудкі механізми», «Тупіт тисячоліть…» та інших) були засобом вира¬ження взаємостосунків із часом:
Славлю прудкі механізми,
Що полюють на сивину часу.
Ставлю минулому клізми,
– Ламаю майбутнього касу.
Ускладнена образність часто ставала причиною неро-зуміння творчості поетів-авангардистів читачем загалом. Водночас деякі поети декларували Незрозумілість як невід’ємну складову своїх творчих принципів. Наприклад: «Я хтів щоб не розуміли люди / щоб з мене завше сміялись / щоб замість привітання бачив тільки / простягнуто-презирливий палець».
Загалом доля українського футуризму досить трагічна. Був розстріляний М. Семенко, не краще склалася доля й інших ноетів-експериментаторів.
Гео Шкурупій народився в м. Бендери в сім’ї залізничника. Закінчивши Другу Київську класичну гімназію 1920 р., вступив на медичний факультет Київського університету, де провчився тільки рік. Згодом два місяці навчався в Інституті зовнішніх зносин, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співробітничав у редакції газети «Більшовик».
У 1920 р. дебютував з віршами в альманасі «Гроно», а потім видав книжку «Психотези» (1922 р.), потім — «Барабан» (1923 р.), «Жарини слів» (1925 р.), «Море» (1927 р.), «Для друзів — поетів — сучасників вічності» (1929 р.).
Був активним учасником футуристичних мистецьких організацій.
Видав збірки оповідань і романи «Двері в день» (1929 р.), «Жанна-батальонерка» (1930 р.), «Міс Андрієна» (1934 р.).
Митець був заарештований 3 грудня 1934 року За звинуваченням у приналежності до київської націоналістичної організації. І хоча поет запекло заперечував звинувачення, 25 листопада 1937_р. звинувачення було підтверджене на суді, а у грудні поета розстріляли.
Як і багато інших представників українського «розстріляного відродження», Гео Шкурупій був реабілітований 1956 р, посмертно за відсутністю складу злочину.
Володимир Ярошенко (літературний псевдонім Воляр) народився 23 травня 1891 р. в с. Яхтинки на Полтав¬щині в родині вчителя. Закінчив сільську, потім — реальну школу. Вчився у Київському комерційному інституті. Якийсь час учителював, завідував Будинком літератора, літчастиною цирку, художнім відділом на кінофабриці.
Писати почав російською мовою (збірка «Стихи», 1917 р.). Виступав одночасно як прозаїк і поет. Окремими виданнями вийшли збірки його поезій та байок «Світодень», «Луни», «Що й до чого», «Через решето», «Божа кооперація», «Добре роби, добре й буде», «Байки»; 
Іван Маловічко народився 7 листопада 1909 р. в с. Верещаки Кисянського району на Черкащині. Навчався в Одеському кінотехнікумі, служив у прикордонниках, працював у харківській газеті «Юний піонер».
Почав друкуватися 1928 р. Належав до літературної організації «Нова генерація», потім — до Спілки письменників (1934р.).
Автор поетичних збірок «Шефи», «Голова на плечах», «Соціалістична весна» (1930 р.), «Помор’я», «В книзі маємо мову про ніч штормову» (1932 р.), «Мореїн із Комі» (1934 р.), оповідань та нарисів «З історії Одеського порту» (1935р.), «На кордоні» (1936р.).
Заарештований 21 вересня 1937 р. в Харкові. Слідство велося в Києві. Звинувачувався у націоналістичній діяльності і був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 26 листопада 1937 р„ реабілітований 1957 р. Показово те, що смерть поета довго приховувалася від його родини, дружині навіть було видано довідку, що її чоловік помер від запалення легенів 26 жовтня”1942 р. в таборі. ЗагалЬм, життєписи так званих «заборонених письменників» дуже часто фальшувалися, щоблриховати страшну правду дійсності в Україні.
Таким чином, Радянська влада розстріляла в 30-х ро¬ках яскравий український футуризм, позбавивши літературу права на інакомислення, намагаючись стерти імена митців-футуристів зі сторінок літературної історії. Та тепер, наперекір цим намаганням, вони повернулися до свого читача..