«Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…» Нещасливою буває та мати, якої відцуралися діти. Гірко, тяжко їй. бо ніхто не скаже їй ласкавого сло­ва. бо ніде притулити їй голови. Тому й глибоко обурений за рідну Україну Т. Шевченко, адже забули її діти нпо свою матір. забули її мову, занедбали її красу.

Як сталося, шо на Україні щезла правда, немає вірних синів та дочок?! Приваблюють їх лише іно­земні мови, інші країни. Немає їм діла до того, що робиться на рідній землі, не болить у них серце за рідну Україну: Іде брат на брата, «людей запрягають в тяжкі ярма». Тяжко й страшно на це дивитися, боляче й гірко це відчувати! Як вірний син своєї матері, плаче Кобзар разом з нею. намагаючись поверну­ти її дітей додому, намагаючись показати їм її славу, яку здобували V кривавих боях діди, якою пишалися батьки і яку яяоули нині живі «земля­ки»:

Подивіться на рай тяжкий,

На свою країну.

Полюбіте щирим серцем Велику руїну.

Розкуйтеся, братайтеся…

Т. Шевченко закликає не переймати усе інозем­не. забуваючи про рідне, українське, бо, мовляв, німш кращі. Ні. не слід цього робити, адже наша Батьківщина теж має здобутки, свою історію, свою культуру, які не гірші, ніж в інших народів. Поет дорікає своїм співвітчизникам:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

Свій розум повинен бути в українців, своя істо­рія. своя культура, щоб не казали, що ми «моголи», щоб не порівнювали нас з німцями — адже ми своє­рідна нашя. самобутня. Тоді усі зрозуміють, що ще не вмерла Україна, що ще багато років, століть цвістимуть її сади. поля, що не змовкнуть у хатах пісні, які чарують усіх навкруги, бо Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.

«Зазирнемо у минулі роки, порівняймо з тим, що відбувається зараз, і побачимо, яка велика різниця», — ніби говорить Шевченко. Раніше на Січі рубали­ся славні козаки, а зараз «мудрий німець карто­пельку салить» на тій землі, де лилась кров рікою, кров славних лицарів. Звертається Т. Шевченко до «земляків»:

…чванитесь, що ми Польшу Колись завалили/..

Правда ваша: Польща впала.

Та й вас роздавила/

Немає більше правди на Україні: все віддали рідні сини «німцю», забувши про волю, забувши про матір, забувши про те, що

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась…

Який жаль, гнів, біль звучить у словах:

Не дуріте самі себе…

Хто матір забуває.

Того Бог карає…

Спливе багато століть, та я вірю, що довго буде лу­нати щирий, обурений голос Великого Кобзаря, яко­му болісно було дивитися, як діти відцуралися своєї матері. Прийде час, коли Україна зможе пишатися своїми синами та дочками, і тоді, як я гадаю, Забудеться срамотня Давняя година,

І оживе добра слава.

Слава України!