«У МОЇХ ЖИЛАХ ТЕЧЕ НЕ КРОВ, А ДУША». Марина Цветаева належить до тих поодиноких, надзвичайно та­лановитих поетів, хто не писав вірші, а розмовляв віршами. Точні­ше, розмовляла душа поета: скаржилась і раділа, кохала і перепов­нювалася ненавистю. Марною, на мій погляд, буде робота, спрямо­вана на встановлення прямих адресатів поезії М. Цвєтаєвої. Останнім часом з’явилося багато публікацій із любовними історіями: Цветае­ва і Софія Парнок, Цветаева й Пастернак, Цветаева й Рільке і т. д. Проте вимірювача сили і якості серцевих емоцій не винайдено, і той, хто береться не навздогад, а категорично судити про цю тонку сферу, виявляє лише свою ницу природу душі і серця. Невже лише звідти — з публічної пораненої оголеності днів і годин — з’явилася така ніжність у народу до «складного» поета. Звісно, ні. Просто Цвєтаєвій, що в ній, за її власним визнанням, «між коханням і ко­ханням розіп’ята та мить, моя година, мій день, мій рік, моє століття», судилося стати чи не першим речовинним утіленням свобо­ди, вищої за кохання. А неподільний сплав життя і творчості у по­ета Марини Цвєтаєвої є такою концентрацією інтелектуального та психологічного досвіду, що робить її взагалі гостею з майбутнього.

Найбільше кохання Цвєтаєвої — Сергій Ефрон. їхня зустріч ста­ла тим, чого чекала її душа: героїзм, романтика, незвичайні люди, високі почуття.

Сергій, такий гарний, юний, чистий, так потягнувся до неї, не­наче вона могла поєднати його з життям. Він уявлявся їй ідеалом благородства і став на роки романтичним героєм її поезії. Яскравий приклад — «Я с вызовом ношу его кольцо!» Цей вірш до чоловіка не є любовною лірикою в загальному значенні слова. Тут відсутня при­страсть, ревнощі, звичайні любовні зізнання. Образ коханого — об­раз лицаря. Його вузьке обличчя подібне до лицарської шпаги. А очі (цю метафору важко передати своїми словами):

…прекрасно-бесполезны!

Под крыльями раскинутых бровей Две бездны.

Вірш написаний в щасливі безхмарні дні в Коктебелі.

Авторка спроектувала на Сергія Ефрона відблиск слави юних генералів-героїв Вітчизняної війни 1812 року, старовинного лицар­ства, бо впевнена в його високому призначенні:

В его лице я рыцарству верна,

— Всем вам, кто жил и умирал без страху!

Такие – в роковые времена-

Слагают станы-

и идут на плаху

Поетеса не могла передбачити, що «роковые времена» прийдуть дуже скоро. Але водночас його очі наче говорять, що її коханий тра­гічно приречений. У винятковій порядності та шляхетності Ефрона ніколи ніхто не сумнівався.

Крім того, у нього прекрасна душа, він щирий, завжди служив певній ідеї (спочатку ненависті до революції, а потім беззастережно вірив у радянську владу). Він сміливий, витривалий, навіть героїч­ний, готовий до самопожертви в ім’я високої альтруїстичної ідеї — але недалекоглядний. Цей коктейль, що зробив колишнього офіце­ра, білого лебедя, людину високих душевних рис радянським чекіс­том і активістом- «возвращенцем», урешті-решт привів його та доньку Алю в катівні Луб’янки. А Цвєтаєвій, що поїхала із сином за чоло­віком і донькою до СРСР, коштував життя.

Але трагедія ще попереду, а зараз ніхто з її майбутніх учасників не знає про свою трагічну долю. Вони продовжують жити, кохати. Відбувається вінчання молодих Марини і Сергія. Саме в цей час Марина отримала літературну премію, першу і єдину, на Пушкін- ському конкурсі Спілки Вільної Естетики за вірш «В Раю».

І хоча, здається, що цей час був найщасливішим і безтривожним, сонячним, мелодії поезій Цвєтаєвої позначені трагедійними нотами:

Этот мир невозвратно-чудный

Ты застанешь еще, спеши!

Трагедійний первень був закладений в її людській душі і по­етичній природі, і навіть у зіркову пору щастя він давав про себе знати.

Життя людей нерозривним ланцюжком пов’язане з історични­ми подіями. Нову смугу в житті і творчості Марини Цвєтаєвої відкриває війна і революція. Чоловік закінчив школу прапорщиків, і його призвали до армії.

Марина ж не почувала себе патріоткою. Як і будь-яка жінка, вона ненавиділа війну. Війна — це, в першу чергу, жорстока супер­ниця, яка кожної миті випробовує твоє кохання на міцність. До не­гативного ставлення до війни додалося почуття жаху від безглуз­дості того, що відбувалося, непотрібності мільйонів жертв:

Чем прогневили тебя эти серые хаты —

Господи! — и для чего стольким

простреливать грудь?

Поезд прошел и завыл, и завыли солдаты.

И запылил, запылил отступающий путь…

Революцію поетеса спочатку сприймає по-дитячому захоплено, романтично, але вже через два роки розчаровано сповідується: «Я сприйняла дев’ятнадцятий дещо перебільшено — так само, як його будуть сприймати через сто років…».

Коханий Ефрон перебуває у складі білої армії. І два роки Мари­на нічого про нього не знає. Свої гіркі, розпачливі роздуми вона записує в щоденнику. Один за одним народжуються талановиті твори з циклу «Дон». Колір крові, червоний, який зафарбував країну, з’яв­ляється й у віршах поетеси:

На паперти На стяг

Пурпуровый, маша рукой беспалой,

Вопит калека, тряпкой алой

Горит безного костыль,

И красная — до неба — пыль…

Світ Цвєтаєвої — світ звуків і видимих образів, можливо, почу­тих і побачених у снах. Це потворний світ, який став реальною дійсністю, такий само абсурдний, як і сни. Перед трагічною ходою «красной телеги» все безсиле: і зойки матерів, і каліка безногий, костиль якого обгорнуто червоною ганчіркою. Всюди червона кров. І надія в тому, щоб не звертати уваги на прапори, а побачити одне вікно, за яким живе поет, який принесе порятунок своєю добротою. Образ «красной телеги» став пророчим у житті Цвєтаєвої. «Красная телега» постійно відвозила чоловіка далеко-далеко від неї, і надовго-надовго. А вона всюди прямувала за ним: за кордон у Чехословаччину, а потім додому в Росію. Але це вже була не Росія. Це була нова країна Терору і Страху. Ця жінка і мати не могла бачити не­щасливими своїх близьких —- «неможение чужого страдания» — і стала «запеклим ворогом радянської влади».

Наруга над душею поетеси і жінки, Марини Цвєтаєвої, була надто жорстока: « Отказываюсь — быть. В Бедламе нелюдей. Отказываюсь — жить. С волками площадей ». Марина Цветаева залишила цей жорсто­кий світ, залишила своїх рідних, але вирвалася вперед у майбутнє — « в неувядаемую память Человечества », — сподіваючись на те, що її ко­лись зрозуміють.