У чому трагедія Печоріна. «Герой нашого часу» — один із найвизначніших творів російської класичної літератури, а Печорін — один із найяскравіших персонажів.У чому трагедія Печоріна.Особистість Печоріна неоднозначна, її можна сприймати по-різному: прихильно чи негативно. Але в будь-якому разі цей образ трагічний.

Роман складається з п’яти самостійних повістей, кожна з яких має свою назву, свій сюжет і навіть жанрові ознаки. Об’єднує ж ці твори в єдине ціле головний герой — Печорін, надзвичайно складна й суперечлива натура. Цікаво, що композиційна «зламаність» твору, а особливо те, що вже в середині роману читач дізнається про загибель Печоріна, також підкреслюють трагізм і незвичайну роль головного героя.

Щоб якомога глибше розкрити його особистість, автор навіть вдається до подвійної оповіді: у двох перших частинах про життя Печоріна розповідає Максим Максимович, у трьох останніх ми маємо можливість почути голос самого Печоріна. Цікаво те, що автор у цій частині обирає форму сповіді: його герой промовляє до нас зі сторінок особистого щоденника. І такий прийом ще глибше допомагає зрозуміти загадку печорінського характеру.

Змальовуючи портрет Печоріна, автор наголошує на незвичній особливості свого героя. Очі Печоріна «не сміялись, коли він сміявся». Автор робить висновок: «Це ознака або злого характеру, або глибокого постійного суму». І вже в цих рядках дано ключ до розкриття образу головного героя.

На мою думку, автор невипадково дає портрет Печоріна тільки у другій частині. Розпочавшії роман із трагічного кохання Бели до Печоріна, Лєрмонтов поступово зміщує свою увагу на «пристрасть до суперечностей» та роздвоєння особистості героя. Це, власне, й призвело до такого фіналу.

Печорін спочатку щиро хотів зробити Белу щасливою. Однак він просто не здатний на тривалі почуття, адже герой насамперед шукає не кохання, а «ліків» від нудьги. Печорін постійно прагне чогось надзвичайного, він навіть готовий ризикнути всім заради виконання своєї забаганки. При цьому він мимоволі нищить чужі долі^ і ця суперечність Печоріна виявляє, як пише автор, «хворобу» цілого покоління того часу.

Усе своє життя Печорін прагнув стати цілісною натурою, таким, яким був ще в юності, коли життя його вабило своєю таємничістю. Ставши «вправним у мистецтві життя», Печорін швидко розчарувався в людях, у житті, суспільній діяльності, науках. У ньому зародилося відчуття розпачу й зневіри, яке герой вирішив приховати від усіх. Однак не від самого себе, адже у щоденнику він постійно вдається до аналізу своїх думок і переживань. Причому робить він це настільки розважливо і з таким науковим інтересом, ніби проводить над собою якийсь експеримент.

Він намагається зрозуміти самого себе, не виправдовуючись і не приховуючи причин своїх учинків. Така нещадність до самого себе — рідкісна якість, однак цього замало, щоби пояснити всі складності його натури.

Цікаво, що у своїх недоліках Печорін чомусь схильний звинувачувати суспільство. Він каже, що оточення бачило на його обличчі ознаки «дурних схильностей». Саме тому, вважає Печорін, вони й виявилися в ньому. Йому навіть на думку не спадає звинувачувати себе.

Біда Печоріна в тому, що він чудово розуміє, як запобігти стражданням, і при цьому ніколи відмовляється від задоволення свідомо мучити інших: «Бути для когось причиною страждань і радостей, не маючи на це жодного права, — чи не найсолодша це пожива для нашої гордості?» З’являючись у чиємусь житті, Печорін усім завдає горя: контрабандисти утікають, кинувши напризволяще стару та бідного сліпого хлопчика; гине батько Бели і сама Бела; Азамат стає на шлях злочинства; вбито на дуелі Грушницького; страждає Мері; ображено Максима Максимовича; трагічно гине Вулич.

Чи злий Печорін? Можливо, так. Злий і жорстокий, але насамперед — нещасний, самотній, виснажений морально і фізично. Чи винен хтось у цьому? Аж ніяк.

Адже найсерйозніший ворог кожної людини — вона сама, і Печорін, що настільки вправно вміє панувати над іншими, грати на їхніх «слабких струнах», себе опанувати зовсім не здатний.

Печорін робить страшне зізнання, що страждання і радості інших людей «підтримують його душевні сили». І тут можна зробити висновок, що та «половина» душі, якій були притаманні скромність, готовність любити весь світ, прагнення робити добро, просто випарувалась, залишилася тільки здатність діяти.

Називаючи себе «моральним калікою», Печорін, по суті, має рацію: як ще можна назвати людину, позбавлену можливості жити на повну силу і змушену керуватися спонуканнями лише однієї, не кращої половини своєї душі? Цікаво, що в розмові з Вернером Печорін зізнається: «Я зважую, розбираю свої власні бажання та вчинки з суворою цікавістю, але без палкості… У мені дві людини: одна живе в повному сенсі цього слова, інша думає і судить її…»

І саме та половина душі, яку він вважав знищеною, насправді жива. Всупереч власним переконанням, Печорін здатний на щире велике почуття, однак кохання героя складне. Навіщо він спочатку прагне кохання Віри? На мою думку, він хотів насамперед довести самому собі, що йому під силу здолати неприступність цієї жінки. Однак лише тоді, коли Печорін усвідомлює, що може втратити назавжди ту єдину, хто по-справжньому розумів його, почуття до Віри спалахують з новою силою.

Як бачимо, постійно утікаючи від себе справжнього, Печорін так і не може остаточно цього зробити. І в цьому якраз і полягає трагедія цього образу: Печорін страждає не лише через свої недоліки, але й позитивні якості, адже він щомиті відчуває, скільки сил у ньому гине марно. У його спустошеній душі немає сил для кохання, є сили тільки для самоаналізу і самообману. Так і не знайшовши бодай найменшого сенсу у своєму житті, Печорін доходить висновку, що єдине його призначення на землі — руйнування сподівань інших людей. Більше того, він байдужіє навіть до власної смерті.

Заглиблення автора у внутрішній світ головного героя, зрештою, набуває філософського звучання. Такий підхід дозволяє Лєрмонтову по-новому висвітлити питання про відповідальність людини за свої вчинки, про вибір життєвого шляху та про моральність загалом.