Повість «Старий  і море», на перший погляд, — твір, що не може бути бестселером. Сюжету закрученого точно бракує, та й герой дивний, якийсь негероїчний. Це старий Сантьяго, якому саме дуже не щастило з уловом. Був він старий і самотній, до того ж бідний настільки, що ні за шо було й хліба купити. І все ж не випадково після всіх успішних і відомих романів Хемінгуей отримав нагороду саме за цю повість. У ній закладено глибокий людяний смисл.

Коли читаеш твір, переймаєшся проблемами старого рибалки. Бо тут шось і справді не так, неправильно. Хіба винен старий, шо в нього нині такий період! Хіба не в кожного бувають у житті чорні смуги? Але батьки хлопчика, який учився рибачити в Сантьяго, не бажали нічого чути, наполягаючи, щоб син покинув старого. Хлопчик же по-людськи любив цього безпорадного старого. В нього не забракло  душі не покидати Сантьяго, хоч і мав послухати батьків. І тоді старий рибалка вирішив ще раз випробувати долю. Годі й говорити, то була важка справа, бо впіймавши велику рибу, Сантьяго змушений був боротися за неї з акулами. Яка метафора! Скільки недоброзичливців чатують часом на твою удачу, аби відібрати. І треба змагатися з цілим світом за право бути улюбленцем долі, довести це право у боротьбі. Старий не був надто зарозумілий, і він дякував Богу за велику рибу, що дісталася ііому. Він звертається до риби, як до мислячої істоти, викликаючи її на двобій. Вони нарівні: вона в нього на гачку, але й він посеред моря у благенькому човнику, а навколо не його стихія. Сантьяго приводить до берега пише кістяк великої риби. Здавалося, це знову поразка, адже їсти нічого. Та це не гак. Він виграв двобій і дістався берега. Він живий. І всі тепер можуть побачити, яку рибу він упіймав. До нього знову повернулася удача!

Людина здатна перемогти себе, багато на що здатна. Та й хлопчик вірив у нього. І це чи найголовніше, — щоб обов’язково бодай хтось у тебе вірив!

То в чому гуманістичний пафос повісті Е. Хемінгуея «Старий і море»? Він саме в тому, щоб не забувати допомогти, поспівчувати й підтримати людину, якій нині нелегко. Хай буде обов’язково в кожного отой «хлопчик» з чуйною душею, що не покине й не зрадить.

Чому творчість Г. Г. Маркеса заслуговує на найвищу літературну відзнаку?

Габріель Гарсія Маркес — один із тих письменників, які, прийшовши до літератури, внесли своєрідну й неповторну мистецьку традицію свого етносу. Отож саме ця риса викликала неабияку зацікавленість серед читачів. Проте не менш важливо іі те, як письменник, досліджуючи культурні традиції свого народу, зумів вписати їх у багату історію і культуру людства.

Найвідоміший роман Маркеса — «Сто років самотності». Це справжня історія створення світу, змальована через оповідь про засвоєння земель першопоселенцями. Історія родини Буендіа показана на прикладі багатьох поколінь, але ця історія вписана в історію Латинської Америки, що набула в романі образу селища Макондо. Парадоксальні зв’язки з Європою, криваві громадянські війни і любовні історії — все це причини страшної хвороби, що веде до вимирання роду Буендіа. Назва цієї хвороби — самотність. Не випадково й свою промову при врученні Нобелівської премії Маркес назвав «Самотність Латинської Америки»: «Поети і жебраки, музики й пророки, воїни і злодії — всі ми, діти цієї неприборканої реальності, навряд чи потребуємо допомоги уяви. Навпаки, труднощі полягають у тому, шо звичайних засобів для зображення нашого життя нам не вистачає. У цьому, друзі, сутність нашої самотності».

Г. Г. Маркес відтворив дивну картину буття: карнавааьний стиль твору передає зовнішні ознаки святковості і внутрішню самотність людини серед блиску карнавалу. Світ Макондо і зовнішнії! світ пов’язує дивний персонаж — хитрий циган — посередник Мелькіадес. А у світі Макондо Важко розрізнити персонажі, і не тільки тому, що імена і. звичаііно, прізвища, повторюються. Автор відмовляється від портретної «об’ємної» характеристики персонажів, і всі двадцять два родичі плутаються у свідомості читача. Навіщо письменник вдається до такого прийому? Бо це зображення умовне, а потім з’ясовується, що воно взагалі не реальне, а все відбувається лише уві сні останнього з роду Бусндіа. що читає дивні листи чаклуна — цигана Мелькіадеса. Це своєрідна спроба змоделювати буття від створення світу до апокаліпсису. А може, спроба подати життя народу через циклічність часу у міфі. Можливо, те й інше разом.

Але твір Маркеса набуває універсального, загального для всіх народів світу значення як художнє дослідження одвічної загадки буття людини і людства. Важко сказати, чого саме більше.

Отже, тепер важко уявити собі світову літературу без Габріеля Гарсія Маркеса, який у своїх творах майстрував універсальну модель буття людства, де пануватиме істинна любов і уможливиться щастя, де покоління, від народження приречені на сто років самотності, «раз і назавжди здобудуть нову земну долю».