У чому актуальність п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»? П’єсу «Мина Мазайло» М. Куліш написав 1928 року, та після довгих років заборони, коли творчість письменника було повернено читачам і глядачам, вона виявилася знову актуальною. Чому ж це сталося?

Перш за все тому, що ситуація і сьогодні дуже схожа на описану М. Кулішем Виборовши державність, українці знову постали перед проблемою рідної мови і культури, бо треба було їх відроджувати. Проте в суспільстві не всі однозначно поставилися до цього. Тому слова тьоті Моті з Курська про те, що української мови немає, то все лише «вигадки австріяків», можна почути у різних інтерпретаціях і сьогодні. Міщанська великодержавна пиха цієї тьоті Моті виявилася явищем не скороминущим. І коли читаєш її репліки, здається, наче вони підслухані лише вчора: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь отакими великими літерами “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”. Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Українізація 20-х років XX століття викликана шатений спротив: усі звикли до своїх місць, усіх наче влаштовувало постійне почуття меншовартості і боку українців, і ось тобі — маєш українізацію, яка змушує вивчити мову, шоб користуватися нею не тільки в побуті, а й у діловодстві, на виробництві тощо. Здавалося, ну то і що? Для розумної людини вивчити дві-три мови — не важко. Та річ у бажанні, ні, саме небажанні визнавати за українцями їхнє право жити на своїй землі за своїми правилами. Ось чому тьотя Мотя обурюється: раніше досить було просто говорити російською, щоб на тебе зважали, щоб надавати преференцію, а тепер, виходить, цього замало. М. Куліш з іронією підмічає оцю рису міщанства — пихатість, неповагу до інших, зверхність. До того ж драматург вважає, що така поведінка негідна не тільки з боку російських шовіністів, а й українських. Може, тому так кумедно виглядають сцени вивчення відповідно української мови Улею та російської мови Миною. Немає мови першого чи другого сорту. Кожна з них по-своєму прекрасна, оригінатьна. Важливо тільки не плутати їх, не калічити жодної, бо вони вічні, бо вони відображають культуру великих народів, а не дрібну міщанську психологію ненависті до всього чужого.

Коли читаєш п’єсу або дивишся виставу, не можеш позбавитися відчуття, що цей твір написаний сьогодні. Адже ми переживаємо наразі практично ту ж саму ситуацію, постаємо перед подібними проблемами.

Отже, проблематика п’єси бере за живе й сьогодні, бо вона класична у своєму глибокому психологізмі, у тому, як точно відчував М. Куліш больові точки людських стосунків, життя мови та культури.