Тяжкий дух скептицизму Печоріна. В образі Печоріна Лєрмонтов показав героя свого часу — «зайву людину» ЗО—40-х рр. Для Печоріна, як і для всіх передових людей, його сучасників, були характерними прагнення діяльності і вимушена бездіяльність, потреба кохання і егоїстична замкнутість, недовіра до людей, сильний характер і дух скептицизму.

Він все пізнав, і все йому набридло. Любов світських, пустих красунь нічого не давала його серцю. Воєнні небезпеки також йому надокучили, тому що в них він не бачив сенсу. Він дійшов до висновку, шо найбільш щасливі люди — неуки, а слава всього-на-всього везіння.

Печорін дивна людина. Таким його називає і княжна Мері, і лікар Вернер, і офіцер-оповідач. У своїх дивацтвах зізнається і сам Печорін.

У бесіді з лікарем Вернером він відверто говорить: «Я давно вже живу не серцем, а головою. Я … розбираю свої власні… вчинки з цікавістю, але без участі. У мені дві людини; одна живе…, а друга думає і судить її».

Печорін розуміє, що його нещастя в тому, шо він живе не серцем, не почуттями, а тільки головою, розумом. «У мене нещасливий характер…» — зізнається він.

Печорін зневажає людей, добре розуміючи їх недоліки. Все, що зустрічається йому на шляху, він вміє відсторонити або знищити. Куди йти, що йому робити, щоб відчути задоволення своїм життям, щоб заповнити пустку своєї душі, звільнитись від розчарування дійсністю, в якій він знаходиться, — Печорін не знає.

Не знає і не змушує себе задуматись, куди направити свій розум, свої душевні сили. А тому він своє життя проводить в тому, щоб насміхатися над дурнями, втручатися в усякі суперечки, воювати без потреби…

Лєрмонтов показую, шо Печорін не тільки герой свого часу, але й жертва, хоча і не знімає з нього вини.