Творчість Т. Шевченка – це поетична автобіографія генія. Ще з першого видання «Кобзаря» стало зрозуміло, що в Україні народився геній. З космічних орбіт сонцем засяяла душа поета. Тембр Шевченкового го­лосу підносився до неймовірних висот і водночас звучав приземлено, камерно, дитинно-чисто, болюче і щиро.

Бог подарував Україні генія і водночас цією самою геніальністю невідомо за що покарав самого поета, який прожив життя у муках і стражданнях. Він мріяв про просте родинне щастя:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати… —

але так і не створив сім’ю.

Говорячи про автобіографічні твори Т. Шевченка, не можна не згадати вірш «Мені тринадцятий минало», у якому поет згадує своє безрадісне дитинство і дів­чину Оксану — єдиного друга малого сироти. Про цю дівчину поет із болем зга­дує у вірші «Ми вкупочці колись росли…» Матері милувалися дітьми «та гово­рили, що колись одружимо їх», але життя розвело Оксану і Тараса: хлопця «по волі і неволі носило всюди», а Оксана «помандрувала… в поход за москалями та й пропала».

У Шевченка зовсім мало пейзажної лірики, але, згадуючи дитинство, він пише «Садок вишневий коло хати…», в якому із душевним спокоєм і теплом відтворює сімейну ідилію, коли батьки були ще живі і маленькі діточки були по­ряд із ними.

Згодом тональність творів, у яких Шевченко пише про своє життя, змінюєть­ся. Сирітство, невлаштованість, непотрібність людям, які тільки насміхаються з його горя, змушують поета назавжди порвати з ілюзіями. Тепер його поезія пов­ниться розчаруванням, розпачем і безнадією:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш? Що в тебе болить?

Чи жити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни

Невкрите, розбите — а люд навісний

Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

Комусь може здатися, що Шевченко був декадентом-мізантропом, співцем розпачу і безнадії. Але так може думати лише той, кому не до снаги дошукувати­ся ні суті того розпачу, ні його причин. Шевченко писав так, як відчував, вили­вав на папір те, що було в нього на серці. А серце його шматувала велика траге­дія сирітства, зневіри в людях, розпачу, трагедія краху юнацьких сподівань. Уже на початку творчості у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» Тарас нарікає на свою самотність і відірваність від рідної землі. Йому віриться, що на Украї­ні «море грає, там сонце, там місяць ясніше сія, там з вітром могила в степу роз­мовляє, там не одинокий був би з нею й я». Та разом з тим у душу поета закра­дається сумнів:

А може, я й темний, нічого не бачу,

Злая доля, може, по тім боні плаче, —

Сироту усюди люде осміють.

Areпоет гасить свої сумніви, і люди, які сміються із сироти, його вже не ля­кають.

Минуло небагато часу, і в період «Трьох літ» конфлікт поета з людьми заго­стрився і досягнув свого апогею. Шевченко у поемі «Невольник» пише:

…Минає

Неясний день мій, вже смеркає,

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають.

А там і слід мій занесе —

Холодний вітер. Все минає.

Не віриться, що ці слова Т. Шевченко написав, коли йому минув лише 31 рік!

І російська, і світова література знає багато імен талановитих митців — декадентів, мізантропів, які зверталися до теми смерті, але здебільшого це були зовнішні про­яви якихось^моментів у їхньому житті. У Шевченка все було набагато складніше і трагічніше. Його поезія — це не бажання вразити чиєсь чутливе серце чи викликати жаль і сльози в читача. Твори Тараса — це живий зріз його життя, його дум і світо­відчуття, це морок, який не просто іноді охоплює світлу душу, а завжди стоїть по­ряд, затуляючи сонце, роблячи життя нестерпним. Але і через цей морок часто-густо в поезії Шевченка пробивається його здорова селянська, мужича натура, яка вірить у свою силу, у свою здатність сколихнути світ і заявити про себе на повний голос.