ЦІНА СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ. В усьому світі не знайдеш людини, яка б не мріяла про справжню дружбу. Якось мене попросили навести приклад справжніх дружніх стосунків, і мені згадалася одна історія.

Сергій та Іринка дружили ще змалечку. Ходили в одну групу дитячого садка, разом гралися у дворі, запрошували одне одного в гості. І в школі вони записалися в один клас, щоб сидіти за партою разом. Сміливий та спритний, Сергійко часто захищав подругу від хуліганських витівок однокласників та сусідських хлопців. А от Іринка за себе постояти не могла. Тиха, трохи незграбна, сором’яз­лива, вона до сліз червоніла від найменшої насмішки, а від штур­ханів намагалася відійти якнайдалі. Тому-то й переживав Сергій за подругу, намагався бути поряд, і врешті-решт усі зрозуміли, що ображати її не треба. Аж ось старий будинок, у якому жили друзі, знесли, і його мешканцям довелося перебратися у новий мікрорайон в іншому кінці міста.

Сергій та Ірина знову записалися в один клас, щоб ділити одну парту й ходити на навчання разом, однак у новому колективі учнів усе пішло не так. Головний заводій класу Ігор зразу сказав Сергію: «Пхе! Та чого ти ото приліпився до тієї спідниці? Справжня чоловіча дружба — оце здорово! Пересідай за мою парту, а після школи гайда на ковзанку!» І даремно Іринка під школою чекала Сергія, він пішов гуляти з хлопчачою компанією.

Минали тижні, і все рідше Сергій згадував про дружбу з Ірою, тільки іноді стискалося серце, коли під час гри у футбол бачив здалека її фігурку: дівчинка спостерігала за грою. Та тут же й забу­вав про неї, адже кращий друг Ігор був такий веселий, проворний, удатний на всілякі витівки, що куди там Іринці! Одне слово — дівчисько! Особливо ж полюбляли хлопці тихенько пробратися в ка­бінет хімії, де стояли таємничі колби та реторти, які чіпати суворо забороняли. Й ось під час наступної такої « вилазки » Ігор раптом скрик­нув: «Директор сюди іде!» — і стрілою вилетів з кабінету. Сергій рво­нувся за ним і з жахом почув ззаду звук розбитого скла. «Це я зачепив кілька колб, і вони розбилися», — на бігу зрозумів він. Хлопець став кликати товариша, пояснюючи, що треба повернутися через завдану шкоду, та той тільки роздратовано махнув рукою й побіг далі. А от Сергій таки вирішив піти назад. Обережно зазирнувши в кабінет, він зі здивуваням побачив… Іринку, яка намагалася замести скалки, приховати заподіяну ним шкоду. Мабуть, почула, куди вони з Ігорем збираються, й пішла за ними…

І тут несподівано біля кабінету виникла сувора директор школи. Побачивши розбиті колби й Іринку над ними, вона скрикнула: «Що таке?! Ах ти ж…» Дівчина схилила голову, й Сергій почув, як вона залепетала: «Пробачте… Я така незграбна, це всі знають. Так ви­йшло…» Іра брала на себе його вину! У той час як він давно перестав з нею дружити, перестав захищати й навіть не помічав! А кращий друг Ігор навіть не подумав іти з ним. Сергій важко зітхнув і рішу­че зайшов у кабінет — признаватися…

Наступного дня хлопець чекав Іринку біля під’їзду, щоб, як і раніше, разом іти у школу. Зайшовши в клас, він пройшов повз Ігоря й сів за одну парту з подругою. Той промовчав і відвернувся. Сергій знав, що вчинив правильно, бо після вчинку Іринки зро­зумів ціну справжній дружбі. Так, ціну, адже саме ціною власних репутації, спокою, а іноді й життя вірний друг рятує від біди.