Трагізм образу матері. Кажуть, суспільство заслуговує на високу оцінку, якщо у ньому добре живеться жінкам, дітям, літнім людям. Доля цих людей — мірило вартості сус­пільства. Якщо ж у країні ці люди знедолені, зна­чить, суспільство хворе. В Україні за кріпаччини життя жінки було тяжким, безправним. Особливо тяжко відчувала вона себе, коли мала позашлюбну дитину. Родина не приймала її, знайомі відхрещу­валися. Ішла тоді бідна жінка подалі від рідної оселі, йшла, щоб або втопитися, або підкинути чужим людям свою дитину. Як болісно стискалося її сер­це, як тремтіли руки, коли вона залишала своє не­мовля біля незнайомої хати!

Мати, яка в тебе страшна, трагічна доля! Про жіночу долю у світовій літературі безліч творів. Наш великий поет Т. Шевченко визнаний непере- вершеним у створенні образу жінки-матері. Особ­ливо трагічний образ матері-страдниці створив він у поемі «Наймичка».

Не склалася доля у Ганни: залишилась вона сама з дитиною на руках. Ні рідних, ні друзів, ні грошей (хоч «була багата») немає. Тільки жаль, тільки сльо­зи стискують серце:

Як тополя, похилилась Молодиця молодая.

Щоб хоч дитині всміхнулася доля, підкидає Ган­на сина бездітним дідові з бабою, та згодом й сама

наймається до них. Повеселішала вона, бо могла ко­жен день бачити свою дитину, цілувати і пестити її: А коло дитини Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю головоньку йому змиє

Й сорочечку білу Що день божий надіває.

Як вона любить свого сина, свого Марка! І ніхто в світі, крім неї, не знає, що цей хлопець — її крови­ночка, задля якої вона віддасть все, задля якої зро­бить все. Чуйним материнським серцем відчуває Ганна навіть дихання свого сина, кожен шерех його неслухняних рученят:

Не зна Марко, чого вона Так його цілує…

Не зна Марко, як в колисці…

Прокинеться, ворухнеться, —

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить…

І хлопчик за це віддячує їй своєю любов’ю. Він називає Ганну «мамою». А що може бути краше для цієї жінки, ніж це чарівне слово, ніж усміхнені, щасливі очі сина?! Ганна має щире серце, працьо­виті руки, які не знають впину, — адже вона робить для рідної дитини. Як і кожна мати, вона вважає свого Марка найкращим хлопцем у світі. Недарма, коли вже треба було «кого-небудь» сватать йому, то Ганна «до царівни б рада слать старости». Так. вона мати, але про це не знає її син.

Аж ось і весілля. І хоч наймичці запропонували посісти місце матері, не погодилася вона. Як це тяж­ко для неї було! Вона уявила, мабуть, як при всіх людях Марко вимовить слово «мати», навіть не здогадуючись про те, що вона і є його справжньою матір’ю. Скільки в неї мужності, скільки витримки!

Не могла Ганна нікому розповісти про те, що Мар­ко її син, адже тоді їх обох було б викинуто на вули­цю, а до дитини ще змалечку прилипло б прізвись­ко «байстрюк». Не такої долі хотіла для сина Ган­на, не про це вона мріяла. В її уяві Марко був справжнім хазяїном, у якого міцна родина, у якого є все для щастя. Про це мріє кожна мати.

Любов Ганни до сина безмежна. Мати ніби розчи­нилася в Маркові, вгадуючи усі його думки, підтриму­ючи усі його починання. Її любов перейшла і на його сім’ю — жінку, діточок. І навіть невістка вдячна Ганні: Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.

А ця ж «мати» для всіх — звичайнісінька наймичка!

Щоб щаслива доля завжди усміхалася Маркові, дуже вже часто ходить стара Ганна помолитися до Києва. Старість підійшла непомітно, а там і смерть стоїть за плечима. Та навіть і вмерти не може Ган­на, не побачивши сина. І ось тут, перед смертю, на­решті розповідає вона правду Маркові. Але, можли­во, і не треба було розповідати, бо десь в глибині душі він, напевно, відчував, що це не чужа йому лю­дина, «не Ганна, не наймичка», а:

«…Я …я твоя мати».

Великим трагізмом віє від образу матері. Не скла­лося її життя. Ганна була наймичкою, але наймич­кою тільки для людей, для сина ж вона була маті­р’ю, яка заради щастя, заради його доброго імені нехтувала своїм щастям.

Я вірю, що Марко ніколи, доки буде жити, не забу­де свою рідну неньку, і завжди йому звучатимуть її останні слова:

«…Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».