Трагізм образу матері. Для Тараса Шевченка нещаслива доля жінки-кріпачки була не лише суспільною, а й особистою трагедією: його матір ще “молодую у могилу нужда та праця положила”, рідні сестри поневірялися на панщині. Жіноча недоля для поета — передусім соціальна трагедія,

всенародне лихо, породжене кріпацтвом. Образ нещасної жінки поет носив “неначе цвяшок у серце вбитий” Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-ли- ходіїв, які топтали жіночу гідність, розпинали материнське єство.
Героїня поеми “Наймичка” намагається уникнути, здавалося б, неминучого: для себе — долі покритки, для улюбленого сина — долі незаконнонародженого. Отже, Ганна — не покірна жертва, як Катерина, а жінка, яка шукає і знаходить вихід з важкого становища. Вона підкидає дитину чужим, заможним і добрим людям, а сама йде до них у найми. Ніжне піклування Ганни про свою дитину ми відчуваємо вже з першої зустрічі з героїнею.
Перед самим перелазом Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила Останньою свитиною!..
Журюся горем своєї героїні, страждаю разом з нею. Ота “остання свитина” відіграє в поемі неабияку роль. Адже бідна покритка, вигнана чи, може, сама пішла з дому, ку¬ди вже їй не повернутися. Новенька свитина — єдиний її одяг на зиму. Але й той вона віддає дитині.
Коли Ганна приходить найматися, то одразу ж погод¬жується працювати за будь-яку плату, навіть безплатно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже вона догляда¬ла сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, “як дитина дише”. Таке відчуття властиве тільки матерям.
Наймичка боїться хоч на короткий час стати матір’ю, щоб не видати себе і не осоромити сина, не сполохати його щастя. Ганна свято береже таємницю, бо від цього зале¬жить доля Марка. На час весілля сина вона йде до Києва молитися. Щороку ходить Ганна на прощу. Хоч уже стара й недужа, але туди й назад іде пішки. Нещасна жінка намагається відмолити, спокутувати свій гріх. Вона, напевно, і подумати не сміє, що своїм благополуччям син має завдя¬чувати їй.
З Києва Ганна завжди приносить додому недорогі (“бо ж не має багато грошей”), зате “святі” подарунки, які нібито оберігають від усього злого:
…Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого,
Щоб голова не боліла В Марка молодого;
І перстеник у Варвари Невістці достала…
Ганні соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. І навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. Та не хочеться їй брати “гріха” з собою. Ганна намагається пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення:
“Марку! подивися Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я …”
Та й оніміла.
Ганна відкривається перед сином і просить зняти з неї тяжкий гріх:
“Прости мене! Я каралась,
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я … я твоя мати”.
Зізнання забрало у Ганни останні сили. Вона “оніміла”, навіть не попрощавшись з Марком.
Трагедія нещасної жінки не тільки в тому, що вона — багата, із славного селянського роду — мусить народити в пустельному полі і підкинути дитя чужим людям. Ще більших страждань завдає їй те, що вона позбавлена материнського щастя.
Іван Франко писав, що “наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, … заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини”.