Трагізм. Мамо, матінко, матусю… Це святе слово з любов’ю про­мовляє і крихітка-синочок, і доросла людина. Тяжка доля матері споконвіку хвилювала художників слова. Великий Кобзар з болем у серці говорив про рідну матір, яку “ще молодою у могилу нужда та праця положила”. Не кращою була й доля сестер, до яких поет ставився з особливою теп­лотою. Не залишився Тарас Григорович байдужим і до гіркої долі дівчат-покриток… Тому однією з центральних тем твор­чості Шевченка є трагічне становище жінки в тогочасному феодально-кріпосницькому суспільстві.

Найбільше враження на мене справила поема “Най­мичка”.

Ранковий туман криє поле, і серед нього на могилі моло­диця “щось до лона пригортає та з туманом розмовляє”. Про минуле героїні ми дізнаємось дуже мало:

Я не одна — єсть у мене

І батько, і мати…

…Я була багата…

Ми ніби знаходимось поруч із страдницею. Ось вона звер­тається до туману, дитини:

Єсть у мене… туманочку, туманочку, брате!

Дитя моє! Мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму.

Із цих рядків робимо висновок, що ця жінка — покрит­ка. Крізь сльози співає молодиця пісню “Як удова в Дунаєві синів поховала”. Ми хвилюємося за долю Ганни, чи не вчи­нить вона так, як співається в піоні.

Після такого напруженого вступу автор переходить на спокійну епічну розповідь про життя на хуторі багатої без­дітної сім’ї. Саме цим людям підкидає молодиця свого сина, а через рік іде до них у найми. У новій сім’ї наймичка відчула велику радість. Жінка тепер зі своїм малим сином “рада та весела, ніби з паном повінчалась, закупила села”. Ганна завзято порядкує і в хаті, і коло скотини… Свої ніжні почуття вона віддає синові:

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю Головоньку йому змиє,

Й сорочечку білу Що день божий надіває,

Грається, співає…

Але зовнішнє благополуччя не може принести їй справ­жнього материнського щастя. Становище Ганни двояке. Вона радіє, що біля свого сина, про що, крім неї, ніхто не знає. Водночас, коли землю огортає ніч, мати, ховаючись зі своїм невимовним горем, тяжко ридає і проклинає свою гірку долю.

Драматизм посилюється тоді, коли Марко виріс, прийом­на мати померла. Настає час його одруження. Хто ж буде весільною матір’ю? Таке питання ставить перед Ганною Тро­хим. І от тут Шевченко, заглиблюючись у психологію ге­роїні, за допомогою опису рухів і стану Ганни передає її тяжкі переживання:

А наймичка у порогу

Вхопилася руками

За одвірок, та й зомліла,

Тихо стало в хаті,

Тільки наймичка шептала:

“Мати… мати… мати…”

Та найбільшого напруження драматизм досягає в кінці поеми. Ганна тяжко занедужала, Марко чумакував… Та ось серцем своїм наймичка відчула приїзд сина. Настає куль­мінаційний момент. Із сльозами на очах зізнається Ганна Маркові, що вона… його мати:

“Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати”.

Тільки такий геніальний поет, як Шевченко, зумів при­родно і водночас так майстерно передати глибину горя жінки! Не можна читати без сліз цієї надзвичайно хвилюючої сце­ни.

Як і в поемах “Катерина” і “Слепая” Тарас Григорович в “Наймичці” показав страждання матері-покритки, зосе­редивши увагу на її переживаннях за свою дитину. Якщо Катерина не витримує тяжких обставин, в які потрапляє, і закінчує життя самогубством, то наймичка знаходить у собі сили боротися з цими обставинами, віддати всю себе синові, хоч як важко це було для неї. Вона — поруч з сином, доглядає його, але повного материнського щастя не має. Марко поважає і цінує її, але як добру людину, а не як матір.

У поемі показано безмежну любов матері до сина, хоч вона змушена була до самої смерті- таїти правду від усіх. Оця любов, внутрішні сили роблять образ наймички приваб-

ливим, піднесеним. Поема “Наймичка”, писав І. Я. Франко, “належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і му­сить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка”.