Трагізм образу матері. У світовій ліриці більше немає митця, який би з такою лю­бов’ю і таким сумом оспівав жінку-матір, сестру, кохану, їхнє тяжке життя в експлуататорському суспільстві. Для Шевченка жіноча недоля була згустком болю, що запікся в його серці, кріпацька неволя — це доля рідної матері, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», доля сестер Катрі, Ярини, Марії — голубок молодих, у яких коси в наймах побіліють, це трагічна доля його першої трепетної любові — Оксани Кова­ленко, доля всіх нещасних жінок, що «німі на панщину ідуть». Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ’я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневоле­них жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові. «Такого полум’яного культу материнства, такого апо­феозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти ні в одного з поетів світу», — писав М. Рильський.

Ой поете, великий пророче!

Скільки сил ти віддав у житті,

Захищаючи долю жіночу.

І завжди в самоті, в самоті

Т. Г. Шевченко обняв своїм генієм усі царини духовного і соціального життя суспільства. І не в одному з його творів по­стає образ матері. Мати всюди однаково мати.

Для жінки — велике щастя народити і виховати дитину, але на що можуть перетворити материнське щастя жорстокі звичаї та людське ставлення!? Цю проблему поет в різних творах і по- різному вирішує. Мене найбільше вразила доля Ганни з поеми «Наймичка».

Дівчину-покритку зневажає все село, старі батьки проганя­ють з хати світ за очі, хоч і люблять її. Ганна не гине, як Кате­рина, вона бореться за своє щастя. А її щастя і трагедія — це її дитина, якій вона дала можливість жити з батьками, що люб­лять та вважають своєю рідною. Всю свою ніжність, всю при­страсть душі мати віддає дитині. Все її життя — в ній. А вона сама не може навіть признатися про свою любов:

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує, —

Сама не з’їсть, не доп’є,

Його нагодує.

Ганна — натура безмірно глибока, чуття у неї не тільки живе, а й сильне та високе, любов до дитини така могутня, що перема­гає усе інше, застеляє перед нею весь світ, примушує забути про себе саму, віддати своє життя не для хвилинної спокуси, а для довгої тривалої жертви на користь дитині. Вона відмовляється навіть бути весільною матір’ю свого сина і лише перед смертю розкриває йому правду.

З великою силою розповідає автор про трагедію материн­ської любові, сила якої робить жінку здатною на найбільшу самопожертву. Любов матері — це найсвятіше. Найпривабли- віше те, що Шевченко не ридав над долею понівечених жінок, він підніс жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глиби­ни і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Він бачив у жінці, передусім, духовну красу, обожнював мате­ринство, уславляв вірність і щирість. Народити дитину — це ще не означає стати матір’ю в повному розумінні цього слова. Дитину треба виростити, виховати і дати їй все для того, щоб вона була щасливою.

Тема материнської долі дуже актуальна в творчості Кобза­ря. Адже мати — це духовна основа людського життя. Звичай­но, не всі матері чинили так, як Катерина чи Ганна. Це винят­ки. Більшість несли свій тяжкий хрест, переборюючи труднощі, але не лишаючи дітей права мати матір. І щаслива та дитина, яка запам’ятала дотик материнської руки, її ніжний поцілу­нок, ласкаве слово і радісний сміх, коли її син зробив перший крок, а потім, ставши дорослим, пішов в самостійне життя з благословіння матері.