ТРАГІЧНІСТЬ КОНФЛІКТУ МІЖ ПРОРОКОМ ТА СУСПІЛЬСТВОМ. Тема пророка, пророцтв — традиційна у світовій літературі. У XIX столітті до цієї теми зверталися О. Пушкін, М. Лєрмонтов (поезії обох російських митців мають однакову назву — «Пророк»). До цієї ж теми звертається і видатний український майстер поетичного рядка Тарас Григорович Шевченко у своєму вірші.

За походженням названа тема пов’язана з Біблією і, як правило, передбачає показ у творі «кроткого» пророка — вісника добра і спра­ведливості, любові та істини.

Свій твір поет починає розповіддю про появу на землі такого вісника, якого добрий Господь послав людям «свою любов благо­вістить, святую правду возвістить», люблячи їх, «неначе правед­них дітей». Посланець Бога почав ходити з проповідями між люди, і недарма:

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі.

«Замерзлими душами» поет називає людей, що зневірились в ідеалах добра та справедливості, живуть за інерцією, не сприймаю­чи прекрасного, світлого. Однак пророк зумів розтопити лід їхніх сердець, показати переваги духовності й моралі над ницістю та злом. Та є люди, до душ яких не зможе достукатись навіть пророк, і ці «лукаві»

Господнюю святую славу Розтлили…

І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились!

Вісника почали переслідувати й урешті-решт побили камінням невдячні люди, яким він ніс ідеї добра. За таке невдячне ставлення до його посланця розгнівався Господь на людей, «мов на звірей тих лютих диких», і

Вомісто кроткого пророка…

Царя вам повелів надать!

У цих двох останніх рядках вірша Тарас Шевченко висловлює думку про відповідальність народу за своє суспільне становище: цар з його «кайданами» та «глибокими тюрмами» — праведне покаран­ня несвідомого загалу за байдужість до правдивого слова, зраду іде­алів моралі.

Таким чином, ця частина поезії — ідейна кульмінація твору. Коронований тиран стократ гірший за будь-які страшні Божі кари, і це плата за рабську покірність народу, намагання примиритися з існуючим суспільним ладом, не помічати кривди та нещасть.

Тарас Шевченко, розвиваючи тему пророка, пішов дальше своїх сучасників у її осмисленні: він показав її через призму ідей бунту, непокори панівному ладу. Суспільство (так звані «замерзлі душі»), яке не розуміє правдивий глас пророка, не гідне й вільного життя і варте лише покірного схиляння та поклоніння ідолам-деспотам при владі. Лише очистившись від рабської покори та служіння злу, воно без перешкод чутиме Божих посланців.