ТРАГІЧНЕ КОХАННЯ ПОЕТА І. ФРАНКА. Серед багатющого літературного здобутку І. Франка збірці «Зів’я­ле листя », що з’явилася друком 1896 року, належить особливе місце, адже у всій світовій літературі, мабуть, важко знайти більш хвилюю­чу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої жит­тєвими негараздами і трагічним коханням. « Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувств і розуміння душі людської, — писав свого часу М. Коцюбинський, —що читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв ». Сам Франко зазначав, що « Зів’яле листя » — це книжка лірич­них віршів, « найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу ав­тобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’ єктивніших у способі малювання складного людського чуття ».

І.    Франко дав своїй збірці «Зів’яле листя» промовистий підзаго­ловок «Лірична драма», пояснюючи це тим, що у віршах, які увій­шли до її складу, поєднуються елементи лірики і драми, а об’єктом зображення є внутрішнє життя ліричного героя. «Се серця мого драма», — визначає ліричний герой стан власної душевної напру­ги. Провідний мотив збірки — нерозділене кохання, з яким пов’я­зані також мотиви страждання, туги, смутку, песимізм. Назва «Зів’я­ле листя» символізує втрачені надії ліричного героя, задавлене в його душі велике почуття, зрештою, трагедію, викликану нерозді- леним коханням.

У передмові до першого видання книжки Франко зізнається, що до рук йому випадково потрапив щоденник самогубця, який звів рахунки з життям через нерозділене кохання. Щоденник цей був написаний досить сумбурно й недоладно, але окремі місця, де особ­ливо яскраво виявилися переживання автора, вразили його до гли­бини душі. «Зів’яле листя» народилося також і від автобіографіч­них імпульсів самого Франка, на які він неодноразово натякає. Крім того, поет використовує народні перекази («В Перемишлі, де Сян пливе зелений…» та ін.).

Лірична драма І. Франка складається з трьох циклів, або «жмутків», кожен з яких містить 20 поезій. Вірші у «жмутках» — це «зів’ялі листочки» (алегоричний образ «завмерлого» в серці ко­хання»). Кожен «жмуток» є, по суті, завершеним твором, у якому відбилися перепади почуттів ліричного героя: його внутрішній стан на початку; розвиток почуттів та емоцій, найдраматичніше їх заго­стрення (кульмінація), і спад (якого, втім, немає у третьому «жмут­ку» — зрозуміло, чому). Так розкривається глибоке почуття люди­ни, передаються її страждання.

Кожен цикл вирізняється оригінальністю, має свою специфіку. Наприклад, майже весь другий «жмуток» стилізовано під народну пісню. Зрештою, багато з цих поезій стали піснями: «Зелений явір, зелений явір…», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» І. Франко викори­стовує в них чимало народнопісенних образів, зворотів, наближає рит­міку своїх поезій до народної пісні.  ,

Усім відома з дитинства поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між калиною і дубом. Сумови­тий, журливий характер розмови передається традиційним пісен­ним засобом — повторенням зворотів:

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Вчитуючись у рядки цього щемливого діалогу, ми уявляємо мо- ііоду гарну дівчину, віддану за нелюба, який позбавив її радощів ниття. «Червоні ягідки схиляє додолу» калина, а нам здається, що то гіркі сльози котяться по дівочому личку. Не має сили калинонь- IUI«вгору пнутися», до сонця, до світла, бо той дуб її «отінив, як -мара». Франко надав поезії алегоричного характеру: розмова між калиною і дубом відбиває різницю у темпераментах людей, яка є гуттєвою перешкодою для гармонійних стосунків між ними, звідси іі сум, і «невтишима тоска».

Як народна пісня вже давно сприймається вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», покладений на музику композитора Кос-Анатольсько- го. Образ дівчини — ясної зорі виростає у Франковій поезії до символу гордої чарівниці, чиї очі «запалюють серце пожаром», чиї уста — « тиха молитва », а слово « гостре, як бритва ». Але така вже любов: лірич­ний герой, задивившись на тії очі, що «темніші ночі», не хоче вже й сонця, ладен згубити душу, зранити її на «колючому терні» дівочого серденька, а вона не відповідає взаємністю. Вічна пісня кохан­ня, вічна мелодія страждань! Звідси й поєднання контрастних оцінок: «Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!» «І чом твій усміх — для мене скрута, серце бентежить, як буря люта? » — схвильо­вано вигукує герой, добровільно спалюючи себе на гарячому вогнищі пристрасті.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» — монолог ліричного ге­роя, в якому він із сумом запитує свою долю, чого ввижається йому вві сні образ коханої дівчини й тривожить зранене любов’ю серце. Він щиро кохає свою милу, хоч вона й згордувала ним:

В житті мене ти знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш.

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш.

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами…

Дуже переконливо І. Франко передав глибину страждань лірич­ного героя за допомогою численних запитань, виразних епітетів та влучних порівнянь, що мають здебільшого подвійне психологічне навантаження, передаючи і чарівність образу коханої, і стриманість її ставлення до ліричного героя:

Чого являєшся мені У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Однак бажання забути образ милої було хвилинним. За мить ви­разно лунає заклик-прохання: «О ні! Являйся, зіронько, мені,хоч в сні», сповнений ніжності до коханої. Хай хоч уві сні закохане серце ліричного героя зазнає «дива золотого», «щастя молодого», «бажа­ного, страшного того гріха!»

Поезія «Тричі мені являлася любов» є певною мірою автобіогра­фічною. Перша любов, «несміла, як лілея біла, з зітхання мрій ут­кана» — вказівка на попівну Ольгу Рошкевич, у яку Франко зако­хався ще в гімназії. Ця любов тривала впродовж десяти років. Дру­га, «горда княгиня», «таємна і недоступна, мов святиня», відмови­ла героєві у взаємності, бо відчувала свою смертельну недугу. То була Йосифа Дзвонковська, з якою Франко хотів одружитися. Дівчи­на, відчуваючи початок сухот, відмовила йому, а за рік померла. Третя любов — любов до Целіни Зигмунтовської — за зізнанням самого поета, «перемучила» його «дальших десять літ». Як згаду­вав М. Вороний, Франко любив її платонічною любов’ю, як Данте опоетизовану Беатріче. Саме про Целіну йдетьсяу «Зів’ялому листі», у повісті «Маніпуляторка». Тож поезія «Тричі мені являлася лю­бов» відверто розповідає про всі перипетії інтимного життя автора. Усі вірші збірки «Зів’яле листя» вражають великою внутрішньою силою, багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій ліричного героя. Найвлучнішу характеристику провідного мотиву, який об’єднує всі твори книжки, дав П. Колесник. Це «кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, … а потім все більш ши­рокого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров’я, отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, створює душевну травму, стан ложного спокою й байду­жості до всього, стан, од якого один крок до самогубства».

Лірична збірка «Зів’яле листя» — це справжня трагедія закоха­ного серця.