ТРАГІЧНА ЗЕМНА ДОЛЯ ІДЕАЛЬНОГО КОХАННЯ. Кращий із сентиментальних творів відомого українського пись­менника XIX століття Григорія Квітки-Основ’яненка — повість «Маруся». Саме в ній прозаїк показав печальну історію чистого та незрадливого кохання двох молодих людей.

З любов’ю та насолодою описує автор твору головну героїню Марусю: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілоч­ка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шну­рочку, личком червона, як панська рожа… От така як вийде, та що і твоя панночка! Іде, як павичка, не дуже по всім усюдам розгляда, а тільки дивиться собі під ноги». Та й моральні якості дівчини ав­тор оцінює високо: побожна, скромна, ввічлива зі старшими, при­вітна з однолітками й малими дітьми, шаноблива до старих батьків. Словом, справжній ідеал української дівчини-селянки.

Дівчина з таким поетичним внутрішнім світом не могла не по­кохати гідного її парубка. Ним виявився Василь, якого Маруся зуст­річає на весіллі подруги.

Григорій Квітка-Основ’яненко ідеалізує і його: вродливий, весе­лий, працьовитий, порядний, шанований людьми. Він одразу помітив Марусю й покохав її з першого погляду. Обидва персонажі настільки скромні й сором’язливі, що, здається, ніколи не освідчаться одне од­ному. Проте їм допомагає щасливий випадок — й ось закохані вже ніжно спілкуються…

Здавалося б, що ще треба для щастя? Василь готовий одружити­ся хоч зараз, та на перешкоді стає «прокляття» бідних парубків того часу — перспектива двадцятип’ятирічної солдатської служби, а для Марусі — доля злиденної солдатки. Автор намагається полег­шити цей конфлікт: уводить у сюжетну лінію доброчинного хазяї­на, що за рік-два Василевої роботи обіцяє знайти замість нього най­манця в солдати.

Василь змушений іти з села, щоб працювати на чужому госпо­дарстві. Вірна, до нестями закохана в нього Маруся згодна чекати його, та чуле серце, душевна вразливість призвели до ослаблення здоров’я, хвороби, і дівчина померла. Знаючи почуття Василя до неї, читачеві страшно й уявити, якою ж буде його реакція на звістку про смерть коханої. Епізод появи парубка в хаті, де лежить мертва дівчина, вражає до глибини душі: «Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав мов неживий!» Далі він безперестанку молиться, стоїть навколішках біля труни, не спить, не їсть… Ось він, літературний приклад глибокої скорботи за по­мерлим разом із коханою людиною взаємним почуттям!

Після похорону Василь зникає. Куди — ніхто не відає. Урешті- решт батьки Марусі, які дуже сумували через зникнення парубка, дізнаються, що він постригся в ченці, та й там, у монастирі, не забув свою кохану: сам себе морив, чах і не жалів свого здоров’я, тому й помер. Поїхали старі на могилу Василя, де батько Марусі промовив своєрідну «епітафію»: «Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!»

Отже, повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» можна вважати одним із най сумніших творів про трагічне кохання. Ця трагічність поглиблена тим, що головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні якості та душевну цноту.