ТРАГІЧНА ЗЕМНА ДОЛЯ ІДЕАЛЬНОГО КОХАННЯ УКРАЇНЦІВ. Кохання — одне з найпрекрасніших людських почуттів. Що таке життя, як не сукупність почуттів і душевних переживань? Чим ста­не життя, якщо його не прикрасить кохання? На жаль, реальне життя далеке від ідеального уявлення про нього. Дуже часто трап­ляється так, що найпрекрасніше почуття, потоптане чужим сва­віллям, стає джерелом страждань і невимовного болю. Історія не­щасного кохання лежить в основі повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Ма­руся».

Маруся була втіленням найкращих якостей: і вродлива, ічемна, і люб’язна, і скромна, і розумна. Нічим не поступався їй і Василь. Залишившись сиротою, він змушений іти життєвою дорогою, дола­ючи всі перепони. Зустріч молодих відбувається на весіллі у подруги Марусі — і відразу між ними спалахує чисте і щире кохання.

Якщо раніше Маруся навіть не хотіла дивитись на парубків, то тепер її уява була заполонена повністю одним лише Василем. А як же! Хлопець він «гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепур­ний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламийки підперезаний». Побачивши вперше Марусю, Василь зробився наче ошпарений. Якщо до цього часу він жартував, сміявся, щось вигадував, то тепер сидів смирненько, по­супивши голову, поклавши руки під стіл. Дивлячись на Марусю, він тяжко зітхав й опускав очі. Не менш бурхливими були й емоції самої Марусі. Вона нудилась і чомусь жаліла цього смутного хлоп­ця. Її лихорадило, а щоки заливало червоним рум’янцем.

З того часу всі думки Марусі були пов’язані з Василем. Вона мріяла, щоб він підійшов, щоб звернувся до неї ласкавими й ніжни­ми словами. А він відразу зізнався у своїх почуттях. І ніби світ перемінився, ніби сама природа раділа за своїх дітей.

Письменник доволі точно відтворює психологічний та емоцій­ний стан закоханих. Описуючи наступну зустріч закоханих, він відзначає: «Тільки став так Василь говорити, то Маруся і нестями­лась: серденько в неї так і б’ється, як у лихоманці, так і труситься; боїться і сама не зна чого; коли б земля розступилась, так би вона і кинулась туди, та й… Василя потягнула б на край світу… та не сама, а усе б таки з Василем». Кілька зустрічей, освідчення, і кожен зро­зумів, що це вона, єдина, вимріяна й очікувана доля. Невдовзі зако­хані вирішують одружитися.

Та, на жаль, планам Марусі та Василя не судилося здійснитися. Батько Марусі, злякавшись можливих труднощів, які випадуть на долю молодих, руйнує сватання. Наум суворо вичитує бідного хлоп­ця, ніби він був винний у своїх нещастях: «Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини; і ти із ними у одній сказці. Сказка ваша дев’ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись». Як бачимо, проблема професійної армії була актуальна в Україні ще у XIX ст. Обов’язкова військова служба була страшною карою для сільських хлопців. По-перше, вони відривались від рідної землі, від матері й батька, від коханих на багато років, а по-друге, сама по собі військова служба з муштрою була протиприродною для селян- трудівників.

Можна зрозуміти й бідного Наума. Він усе життя працював за­ради того, щоб забезпечити своє майбутнє і своєї родини. Якщо чоловік його доньки потрапить у військо, все те, що він нажив вис­нажливою працею, піде прахом: «Діточки без доглядання у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або — не дай Боже! — бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, калічество… тільки що в шпиталь, до старців!» Про­мовляючи ці слова, Наум гірко плакав, бо усвідомлював усю без­вихідь ситуації.

Романтичне кохання наштовхнулося на неподоланну перешко­ду — жорстоку і невідворотну реальність. Так, наші мрії та бажання часто стають заручниками життєвих обставин та негараздів. І тільки людина по-справжньому си льна й відважна здатна іти до кінця. Василь був одним із тих, хто за будь-яких обставин не підкоряється долі. Він відразу знаходить вихід: найняти людину, яка б відслужила військову повинність. Але для цього треба було заробити гроші.

Маруся та Василь змушені розлучитися, і ця розлука стає ще страшнішим випробуванням. Хлопцю доводиться багато працюва­ти, щоб заробити ті злощасні гроші, а дівчина повинна чекати, роз­биваючи своє серце-надмірними переживаннями, вигаданими стра­хами. Хоча і Марусею, і Василем керував лише один страх — втра­тити на цьому світі одне одного.

Нарешті батько дозволяє молодим одружитися, але невдозі після заручин Василь змушений знову повернутися до роботи. Символіч­но, що прощання заручених в останній раз відбувається на цвин­тарі, в поминальний день. Зловісна доля керує життям людей — і насправді більше побачитися закоханим не судилося.

Маруся, захворівши, померла, всі зусилля врятувати її вияви­лись марними. У цьому епізоді розкривається ще одна дуже важ­лива проблема тогочасного українського суспільства — відсутність високопрофесійної медичної допомоги. Лікували дівчину то «іорданською водою», то за допомогою «знайомого цирюльника», поки нарешті не звернулись до німця-лікаря. Щастя Василя й Марусі зруйноване остаточно. І хоча вони проявили себе у критичній ситу­ації гідно, ніколи навіть подумки не зрадили одне одного, доля роз­порядилася по-іншому. Чисті душі виявились безсилими перед життєвою стихією. Проте кохання Василя й Марусі буде вічним, якщо воно врятувало хоч одну душу небайдужого читача.