Трагічна доля жовніра в цісарській армії. Юрій Федькович – один з талановитих українських письменників, з іменем якого нерозривно пов’язані не лише зародження на Буковині української літератури на народній основі, а й розвиток усього українського письменства, утвердження його серед інших літератур слов’янських на­родів.

Найкращі молоді роки Юрій Федькович віддав нена­висній цісарській армії, що було причиною багатьох його прикрих і навіть драматичних переживань. Він бачив і пе­реживав усі ці кривди, що їх зазнавали у війську солдати, розумів їх тяжке безправне становище, тугу за рідним краєм. Все це знайшло відображення в поезії та прозі пись­менника.

Найбільш повно життя людини у війську і на селі зма­льовано в оповіданні «Три як рідні брати». Головний ге­рой жовнір Шовканюк терпить знущання, поніверяння у війську.

В оповіданні подано чимало яскравих спогадів, у яких з особливою силою розкриваються стосунки між офіцера­ми та рядовими в австрійському війську. Коли Іван Шов­канюк з листа брата довідався про безвихідне становище в родині і прийшов до капітана просити відпустку, той уда­рив жовніра в обличчя, так що «кров тільки почуріла по білому кабатові».

Письменник малює також глибоко реалістичні картини життя і на селі. З листа Онуфрія, брата Івана Шовканюка, читач довідується про страшне зубожіння родини жовніра. Злидні погнали сестру в найми, а малого братика Василька взято в панський двір до волів, брат продав свій кожух та волики, бо «за податки душу брали», багатий «вуйко Андрій послідню корову з загороди займив». Ця кричуща соціаль­на несправедливість ще яскравіше постає перед читачем, коли Іван Шовканюк розповідає про те, що він побачив на селі, повернувшись додому: «А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав: в хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця дрижучи…» Іван працює, «аж піт кривавий йде», а коли захворів, то опинився в безвихідному становищі. Мов павуки, потяглися до нього хижаки: піп забирає останнє за похорон матері, війт з десятниками правлять взяти в орен­даря гроші: «записалиіґрунт,іхатувзаліг». І якби не братня допомога Якова Нестерюка, то Іван би загинув. Письменник стверджує ідею дружби. Цю дружбу він розуміє широко, не лише як побратимство в межах одного села, однієї нації. Федькович обстоює дружбу між представниками різних на­ціональностей. Словак капрал Бай лишається в війську за Івана, ще й дає йому на дорогу гроші; німець Тоній, який «той руський край та ті руські люди так полюбив, що й не сказати», рятує Шовканюка від смерті, домагається його звільнення з армії. Оповідання має щасливу кінцівку (це, до речі, єдине оптимістичне оповідання у творчості письмен­ника): «Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І ґрунту маємо, і худобу, і пасіку, ще й ставок хочемо собі викопати». У праці й відпочинку вони завжди разом.

Можливо, така ідилія серед безмежного людського лиха сприймається як щось неправдоподібне, але, мені здається, що Юрій Федькович виражає тут свою мрію про майбутнє щасливе життя українського народу в добробуті, любові і злагоді.