Трагедія українського селянства. Тодішні критики називали Юрія Федьковича “закарпат­ським Шевченко”. Так, постать Федьковича — одна з най­визначніших постатей української поезії. Цей митець поєднав свою творчу долю з долею рідної України. Звичайно, пост не може залишатися у спокої, коли він бачить страж­ди пня свого народу, бачить сльози на обличчях своїх братів та сестер. Україна XIX століття була по живому роздерта і поділена між Австро-Угорською та Російською імперіями. За таких умов творив Юрій Федькович.

Здається, межі поетичної майстерності Федькович досяг у поезії “Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” Цим твором автор засудив і викрив Австро-Угорщину з її бездушністю та солда­фонством.

У першій строфі поезії Федькович змальовує загалом іди­лічний пейзаж. Але різким дисонансом до цієї мирної кар­тини є сонце, “ніби кров червоне”, яке заходить над спокій­ним гаєм. Далі поет пропонує картини, перед якими здається страшною та ідилія. Ховають молодого жовніра. Його дру­жина гине в злиднях під чужим тином, і нікому доглядати малу сиротину:

Без тата, без мами бідна сиротина,

Нічого не їло, душечка му мліє, —

І хоче в хату бідне навернути,

Господар псами травить його, чути:

Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє…

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Наступні строфи поезії одна за одною подають стислі й виразні картини життя українців в Австро-Угорській імперії. Ми бачимо не тільки забитого жовніра, зомлілу з голоду вдо­ву. Поет дає читачеві змогу побачити й нелюдів — винуватців народного лиха.

Поезія підпорядкована досить строгій строфіці: кожна зі страшних картин входить до складу строфи, що починається й закінчується урочистими словами церковного співання: “Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” Ці слова набувають у кон­тексті викривального змісту. Вони є дисонансом до змальо­ваних життєвих явищ. Слова співання також є прикладом контрасту як художнього засобу. Федькович насамперед підкреслює кричущу антигуманність нав’язаного українцям імперського режиму. Саме рефрен “Пречиста Діво, радуйся,

Маріє!” відіграв основну композиційну роль, пов’язуючи ок­ремі картини в єдинечхудожнє ціле.

Також слід зазначити, що кожна наступна картина підси­лює попередню, виступаючи засобом втілення драматичного задуму автора. Федькович лише фіксує факти, ніби роблячи малюнок з натури. Протягом поезії автор ніяк не втру­чається в події. Але в останній строфі чаша терпіння поета очевидно переповнена. Федькович більше не може мовчати, і читач чує живий голос, який вирвався з роз’ятреного серця митця:

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах, тутки ся діє!

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Повільна на початку поезії, епічна розповідь стає схвильо­ваною та швидкою. Уривчасті речення передають відповід­ний настрій поета — обурення, гнів, скорботу. Юрій Федько­вич як поет-гуманіст не міг залишатися байдужим до страхіть життя, не міг стояти осторонь. Митець розумів краще за бага­тьох, що так далі жити не можна: суспільству потрібні ради­кальні зміни та реальні людські права.

З часу написання поезії “Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” минуло вже більше століття. Але й нині ці просякнуті жит­тєвою правдою та справжнім поетичним талантом рядки хвилюють кожного читача. За словами видатного україн­ського поета Дмитра Павличка, поезія Юрія Федьковича “має сильний заряд загальнолюдської вартості”. Із цим не можна не погодитися.