Трагедія України в козацькому літописі. Літописання в Україні мало високий розвиток ще за часів Київської Русі. Розвивався цей вид творчості й пізніше, за інших історичних умов і обставин. Давньоруські літопи­си, власне, і були, як свідчать дослідники, прямими родо­начальниками тих хронік-мемуарів, що створювалися в ко­зацькі часи.

Найповніше про Хмельниччину, життя українського народу в той період, його боротьбу за волю і незалежність розповідають літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони і становлять вершину українсько­го літописання ХУІІ-ХУІІІ століть. їхні автори – люди бу­валі й досвідчені, за плечима яких ґрунтовна освіта в Киє- во-Могилянській академії, участь в описаних ними епохальних подіях. Видатною пам’яткою кінця XVIII сто­ліття є ще анонімна «Історія русів», у якій були зображені історичні події від часів давніх до 1769 року.

Найбільшим за обсягом є літопис Самійла Васильовича Величка – канцеляриста війська Запорізького. Цей твір сприймається як надзвичайно цікава художня оповідь про національно-визвольну війну українського народу під про­водом Богдана Хмельницького і про ті часи, які увійшли в історію під назвою «доба Руїни».

Нас боляче вражає опис Величком руїни та спустошення в Україні, яку поляки називали «раєм світу». Була та земля перед війною Хмельницького, зауважує літописець, «немов­би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом», а стала пусткою. «Покриті мохом, очеретом і зіллям просторі українські поля і розлогі долини, ліси і великі сади .. .стави й занедбані озера… в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо».

Тяжко страждаючи від побаченого, літописець дошу­кується причин трагедії: розпитує старих і бувалих людей, «через що і через кого спустошено тую нашу землю», але з різних відповідей не можемо «достеменно довідатись про падіння й занепад нашої вітчизни». Тоді Величко заглиб­люється в козацькі літописання, студіює універсали, топо­графічні описи, інші документи, книги іноземних авторів. Але все це автор доповнює власними спостереженнями і вра­женнями і постійно розмірковує про причини й наслідки тієї страшної руїни.

Велику вину за понівечення рідної землі Величко по­кладає і на своїх співвітчизників. Він з гіркотою і сумом визнає, що причин трагедії треба шукати і в собі – у при­таманній, на його думку, українцям легковірності, нерішу­чості, безпечності, в тому, що народ український «мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе». Однак тут же дод^є: «…але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо- слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності».

Як бачимо, велика любов до України і тривога за її долю водила пером Самійла Величка, « правдешнього Малої Росії сина та слуги», як називав себе літописець у передмовах до читача. Набагато чіткіше, ніж його попередники, Самійло Величко розуміє поняття «народ». Усіх українців тоді називали «нацією козаків», «українською козацькою на­цією», бо ж роль козацтва в суспільстві і політичному житті України була надзвичайно великою. Але ж народ – це не тільки козацтво, а й усе суспільство. Величко не оминає увагою простолюд, хоча повніше показує діяльність саме козацтва і козацької старшини. Україна для Самійла Ве­личка «матка наша», «милая отчизна», «отчизна наша Українськая». Його, як згодом і великого Шевченка, бо­ляче вражають нерозважливі вчинки її дітей, особливо турбує незгода серед самих українців.

Протягом століть літопис Величка, розповідаючи і про трагедію України XVII століття, і про славних її лицарів, беріг історичну пам’ять нашого народу. Він і сьогодні кли­че нас до згоди і єднання заради щасливого майбутнього України.