Трагедія серця Олександра Олеся. Є в Олександра Олеся драматичний етюд «Трагедія сер­ця», де не тільки передано складність життєвої долі героїв твору, а й пророче передбачено трагедію серця самого поета. Ще на початку XX століття літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу – динамічної епохи, сповненої водночас великих спо­дівань і гіркої зневіри. Справді, довелось поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершились у 1917 році проголошенням держав­ності, і їхнього трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата улюб­леного сина – поета і вченого Олега Ольжича.

Глобальні потрясіння, що сколихнули у XX столітті й Україну, трагедія народу, що не знайшов у собі сил визво­литися з-під колоніального гніту, болісні переживання сер­ця, відкритого до краси і любові, але змушеного постійно спри­ймати удари зла, наклали незгладимий відбиток на творчість поета. Отак і переплелися в ній світлі інтимні мотиви, щастя сприймання природи, жадання свободи для людини і нації з гіркими розчаруваннями і гнітючими роздумами.

Воістину, «З журбою радість обнялась», як було озаглав­лено першу книжку Олександра Олеся, що з’явилася 1907 року. Назва була надзвичайно промовистою, гостро ак­туальною: це ж був рубіж, коли занепав визвольний рух, що прокотився впродовж кількох років усією імперією, а на зміну йому прийшла шовіністична реакція. Не випадково на перший план виступила журба, яка затьмарила райдужні сподівання:

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

Радість і журба, сподівання й розчарування, почуття щастя і біль розлуки – ці стани людської душі проймають усю творчість поета. Контрастність мотивів і символічних образів притаманні майже кожному віршу. З серця, що забилося у «вогні золотім», сиплються «іскри ясні» й обер­таються у дзвінкі пісні. Та з часом приходить журна само­та, і в темноті імли згасають душевні пориви («Хто ударив без жалю по серці моїм…»). Розкішні айстри мріють уночі про «казку ясну», «про вічну весну», а ранок зустрічає їх «холодним дощем». Квітки відчули, що навколо тюрма, «схилились і вмерли… і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх!» («Айстри»).

Українська національна революція, проголошення не­залежності України наповнила поезію Олександра Олеся громадянсько-патріотичним змістом, вдихнула в неї мужні, бадьорі, енергійні інтонації. «Криком щастя і страждання Україна кличе нас»,- говорить поет від імені мільйонів своїх співвітчизників. Вірні сини Батьківщини клянуться, що рідні прапори не будуть вкриті ганьбою. Запорукою пе­ремоги була звитяжна боротьба героїв, що закладали ос­нову української державності:

Щасливі ми! Сучасники мої,

Яка багата нам судилась доля!

Беззмінна ніч, подзвін і клич, жалі…

І сонце враз! І промениста воля.

Проте не судилося тоді здійснити патріотичну мрію ба­гатьох поколінь.

Політична темнота, національна затурканість мас зумов­люють болісне розчарування Олександра Олеся, і він 1919 року залишає Україну. У вигнанні «дні течуть, як сльо­зи», думки «сплять, як мертві», «душа ридає, як дитина». У вірші «Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…» ге­рой виливає сердечний біль, бо не надивився «ні на зелену землю, ні на далекі сині небеса», не наслухався гомону рідної природи, «шуму рік широких», шелесту лісів, «го­лосу пташок, що вихваляють світ»… Йому гірко, бо рані­ше «збирався тільки жити», бо зараз доводиться горіти «на огнищі людському».

Трагедія серця посилювалася звістками з Батьківщини, де на початку 20-х років мільйони селян гинули від штуч­но створеного голоду і в братовбивчій громадянській війні.

Незвичайно драматичними, трагічними були останні роки Олександра Олеся. З вересня 1939 року запалахкоті­ла над Європою друга світова війна. Поета не покидали три­вожні думки про сина Олега – активного учасника руху Опору, одного з найдіяльніших організаторів і керівників українських визвольних змагань. Зрештою гітлерівці схо­пили сина і закатували його на початку червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен.

Доля взагалі рідко прихилялася до Олександра Олеся, але в ці роки йому було особливо важко. А коли до нього дійшла трагічна звістка про смерть сина, серце не витри­мало переживань, і поет помер 22 липня 1944 року.

Упродовж десятиліть вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вітчизну, вона завжди була в його зболеному серці.

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

Я так застигну, так зомлію…

Так завершилося життя одного з найсердечніших україн­ських поетів. Хай же в наших серцях завжди живе пам’ять про нього, а його поезія – облагороджує наші почуття.