Трагедія селянства. Назавжди Юрій Федькович поєднав свою долю з долею України, що була по-живому роздерта кордонами двох мо­нархій – російської та австро-угорської. Писав схвильова­но, з болем у думці про сумне життя буковинського селяни­на, продовжуючи і розвиваючи традиції Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича. Поет не може бути спокійним, коли він бачить сльози сиріт і вдів, коли страждає і мучиться його народ.

Високої майстерності Федькович досягає в творі «Пре­чиста Діво, радуйся, Маріє!» Це одна з кращих поезій, у якій автор засуджує і викриває весь австро-угорський лад з його вояччиною, жорстокістю, бездушністю.

Малюючи в першій строфі поезій ідилічну картину при­роди, поет лише одним образом насторожує читача: над шелестом бору, над голосом зозулі, над мирним вечірнім гаєм заходить сонце, «ніби кров червоне». А далі йдуть картини, перед якими блідне всяка ідилія. Молодого розстріляного жовніра кладуть у могилу, його дружина гине в нужді під чужим тином, а хто ж то догляне малу сиротину?

Без тата, мами бідна сиротина,

Нічого не їло, душечка му мліє,-

I хоче в хату бідне навернути,

Господар псами травить його, чути:

Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє…

Пречиста діво, радуйся, Маріє!»

В наступних строфах одна за одною подаються короткі і виразні картини життя співвітчизників. Вони вражають своєю емоційністю, створюють відповідні настрої і почуття, викликають різні асоціації. Так, читаючи вірш, ми бачимо не лише вбитого жовніра, зомлілу вдову,’ голодну дитину, а й винуватців людського лиха: тих, хто вбив жовніра, прирік вдову і сиріт на голодування, цькував голодних дітей псами.

Кожна з цих страшних картин включена в одну із строф, що починаються і закінчуються словами урочистого церков­ного гімну: «Пречиста Діво, радуйся, Маріє!» Слова ці бри­нять дисонансом до зображених життєвих явищ, є контра­стом до почуттів, які викликають трагічні картини, відтво­рені в поезії. Цей врочистий рефрен ще більше підкреслює антигуманність накинутого українцям режиму. Він відіграє важливу композиційну роль, пов’язуючи всі окремі карти­ни поезії в єдине ціле. Чітка послідовність картин, що поси­люють одна одну, надають композиційної цілісності і завер­шеності поезії і служать засобом втілення ідейного задуму.

Автор фіксує факти, робить замальовки з життя , ніби­то не втручаючись у події, і лише в останній строфі з роз’­ятреного серця поета виривається зойк. Чаша терпіння переповнена, і поет не може мовчати:

Бо не можу… Вшак я маю душу,

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах, тутки ся діє!

Повільна епічна розповідь змінюється швидкою, схви­льованою. Речення стають уривчастими, що передає відпо­відний настрій – хвилювання, обурення поета. Поет-гу- маніст не може бути байдужим до страхіть, не може стояти осторонь життя. Він розуміє, що так далі жити не можна, потрібні радикальні зміни, щоб людина дістала людські права.

Минуло вже більше століття з часу написання вірша, але вірш «Пречиста Діво…» і сьогодні хвилює читача, бо, за словами Дмитра Павличка, поезія Юрія Федьковича «має сильний заряд загальнолюдської вартості; перейнята страж­данням великої і щирої душі, закохана в свободу».