Трагедія П. Кальдерона «Життя – це сон» як втілення світоглядних і художніх принципів бароко є складним синтезом філософських ідей, міфологічних сюжетів, легенд, фольклорних мотивів, релігійних вірувань, адаптованих драматургом згідно з ідеологією та поетикою його епохи, власними етичними й естетичними ідеалами.

В основу будь-якого літературного твору завжди лягає провідна світоглядна, філософська думка сучасності.’ В основу п’єси П. Кальдерона «Життя — це сон» покладено визначальні у добу бароко філософські ідеї: тутешнє «життя — є сон», реальний світ — долина страждань, які необхідно терпіти смиренно, очікуючи смерті та єднаючись душею з Богом. Про це свідчить навіть сама назва драми.

Провідний мотив твору — трагічний хаос життя, неможливість протистояти долі і небажання миритися з цим. Дійсно, уся біографія героя драми — Сехізмун- до, який народився під зловісною зіркою, складається під впливом долі — відо­мостей з гороскопу, про які дізнався його батько король Басиліо. Згідно з цією ін­формацією, король у майбутньому має зазнати приниження і горя від сина, який скине його з трону, ставши дорослим. Щоб уникнути цих подій, Басиліо наказує тримати Сехізмундо з малих літ у вежі серед диких гір у повній самотності, заку­того в кайдани. Його тюремник Клотальдо, наглядач і слуга, — єдиний, кого ба­чить нещасний королевич. Але душу Басиліо гризе каяття, тому він на повноліття Сехізмундо все ж повертає його до двору, приспавши перед тим чаклунським зі­ллям. Сехізмундо, прокинувшись у розкішному палаці в оточенні улесливих при­дворних і слуг, стає необмеженим володарем усієї держави. Дізнавшись про таєм­ницю свого народження, королевич палає жадобою помсти, вважаючи своє ко­лишнє ув’язнення нічим не виправданою тиранією. Засліплений звірячими ін­стинктами, він кидає в провалля слугу, який насмілився суперечити йому, прово­кує ганебний двобій зі своїм двоюрідним братом, московським герцогом Астоль- фо, намагається силою оволодіти Росаурою, зазіхає на життя Клотальдо і навіть погрожує батькові, королю Басиліо. Переконавшись у правоті гороскопу, король наказує знов приспати сина й перенести назад у вежу, а все пережите напередо­дні пояснити йому як сновидіння. Королевич збагнув усю глибину ницості жит­тя, позбавленого будь-якого сенсу. У відчаї юнак розмірковує, навіщо прагнути щастя, радості, насолод, коли все це, можливо, є сновидінням. Зрештою, ніхто не може достеменно знати, чим є його власне існування — сном чи реальністю.

Протистояння фатальної долі та людської свідомості в драмі П. Кальдерона показано як двобій ницих пристрастей і вищого обов’язку милосердя й добра. Кожна людина може протистояти долі й утвердити власну волю, якщо стане на позицію добра і справедливості. Саме тому, коли повсталий народ вимагає собі за правителя Сехізмундо, той діє дуже обережно, щоб узяти й утримати у своїх ру­ках владу. Передбачення гороскопа справджується: син бачить батька, скинуто­го з трону. Проте, пам’ятаючи про примарність реальності, виявляючи мудрість, королевич обіймає батька, вибачає йому жорстокість, повертає владу, тим самим перемагаючи фатальність долі.

Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських моти­вів. Драма Кальдерона, поряд з питаннями суто світськими — влада, стосунки батьків і дітей, кохання тощо, вирішує на прикладі головного героя й релігійне питання — заклик до самовдосконалення людини, пошук нею шляхів до Бога.

Драма тяжіє до контрастів: реальність — сон, два обличчя Сехізмундо тощо. П’єса вражає складною метафоричністю та барвистим стилем.

Твір захоплює стильовою довершеністю і широким спектром морально- етичних проблем, які намагалися вирішити митці бароко. Наприклад, одним із провідних є мотив страждання. Він і визначає загальний пафос п’єси. Страждає Сехізмундо, розмірковуючи над нерозгаданою таємницею власної долі, страждає Росаура через зраду, страждає король, усвідомлюючи власну причетність до смути в державі. З одного боку, мотив страждання в земному житті — типовий для лі­тератури доби бароко. Але всі герої Кальдерона переборюють власні страждання завдяки силі волі або усвідомлюють марність земних поривань людини. Це вихо­дить за межі звичної для бароко концепції людини.

Філософсько-моральний конфлікт драми теж бароковий: він розгортається між пророцтвом про долю Сехізмундо та його справжньою долею, між бажання­ми та можливостями людини впливати на свою долю. Юний король знав, що в реальному житті не може, немов уві сні, чинити як забажається. Його діяльність обмежує закон; він зрозумів, що мусить бути добрим. Неволя стала для нього ра­дісною, оскільки саме в неволі він почувався вільним. Наприкінці п’єси кожен персонаж твору знайшов істину і пізнав щастя, а Сехізмундо став зразковим пра­вителем, тому що збагнув: вільною людину роблять любов, доброта і милосердя. Цей висновок у філософсько-релігійному дусі також є ознакою світоглядних і ху­дожніх принципів бароко.