Трагедія любові й занепад людськості
Кінець XIX — початок XX століття. Суспільство живе передчуттям великої кризи, яка й справді не змусить на себе чекати. Криза в суспільному та політичному житті цілих народів, занепадницькі настрої в мистецтві, стрімкий розвиток техніки, наукові відкриття, наслідки яких ще неможливо передбачити. У людини виникає відчуття того, що часу стає дедалі менше й менше.

Розвиваються технології інформаційні — пришвидшується темп життя. У літературі в цей час дедалі більше уваги приділяється малим жанровим формам. Оповідання, новели, на риси, образки, вірші в прозі… Зрідка з’являються повісті, ще рідше — романи, поеми. Серед представників українського красного письменства до малої прози схилялися Іван Франко, Василь Стефаник, Борис Грінченко. Останній і написав оповідання «Каторжна», охопивши в ньому ціле життя однієї людини.

У такому стислому словесному обсязі письменник порушив та розкрив не одну універсальну, світову, загальнолюдську гему. Перше, що впадає в око, це, звичайно, проблема любові. Далі суміжна із цією тема людської взаємоповаги, толерантності, про які так легко говорити словами, але так важко довести їх своїми вчинками. Навіть ідея патріотизму пронизує цей твір тонкою ниткою, втілившись у традиційному образі-символі калини та значною мірою й у долі самої дівчини.

У дивному світі жила мала Докія. У дивному й страшному. Немовби перейня ла на себе прокляття, яке несла на собі її матір — стала такою самою, та навіть гіршою вигнанкою у власній родині. Обидві вони ніколи не знали щастя сімейного, ото тільки сядуть поплакати разом — от і все щастя…

І зараз нерідко трапляється з дітьми така біда — після якоїсь страшної події вони немовби випадають з процесу життя, відчувають себе зайвими у родині ти серед однолітків, і їх також сприймають як чужих. Такі звідусіль виштовхнуті, позбавлені дитинства діти стають в опозицію всьому світові, інколи божеволіють, інколи чи намагаються, чи справді накладають на себе руки. Інколи йдуть на злочин — ідуть зі злою радістю помсти у серці.

Що знала мачуха Докії про любов? Вона знала, що йде на господарство, що чоловік її, хоч і не принц, хоч і частенько заглядає до жида, але принаймні не го лота. Може, навіть кохала його на свій манер. Може, навіть до Докії ставилася спочатку приязно, аж доки не помітила той вовчий погляд дівчинки. То, може, Докія сама винна у тому, що її били, у тому, що її не сприймали за людину? Тре ба було сумирно стати до роботи, як стає наймичка. Як стає худоба. Треба було забули бідну свою матір, замінити в своєму серці її образ на образ іншої жінки. Так, семирічна дівчинка винна в тому, що не змогла цього зробити, що її маленьке серденько ще не розуміло: любов між людьми — то фікція, наступати на лю бов можна!

А хто така для мачухи ця Докія? Залишок попередньої сім’ї чоловіка? Але ж вона тепер хазяйка під цим дахом! То нехай це нікчемне створіння знає своє місце. і їй, мачусі, невтямки, що одним махом вона придбала собі ворога і зруйну вала чуже жигтя. І коли била дитину, то вважала, що це вона її «вчить»… 1 Докія старанно вчилася бути «каторжною», ховала від цих безжалісних людей свій внутрішній світ, що потерпав без любові, без ласкавого слова. Зазвичай дитячі почуття щирі — діти ще не вміють брехати. Вони щиро плачугь, щиро сміються. Докія щиро ненавиділа. Було в ній зло і на батька — чого узяв таку дружину, і на чужих дітей, що знущалися з неї, і на звідних брата й сестру — за те, що зайняли її місце в родині, та й просто за те, що вони мачушині діти.

Взагалі, щось символічне проглядає в цьому протистоянні Докії та її мачухи. Якщо перенести його на ширший план, можна замість дівчини уявити Україну, якою вона була наприкінці дев’ятнадцятого століття. А замість мачухи — всі ті сили, шо придушували народ, руйнували його зв’язки зі світом і з власним корінням. З ними можна ототожнити Російську імперію, Австро-Угорщину…

Калина — традиційний символ України. Тільки поруч із кущем калини Докія — справжня, до калини промовляє, як до живої особи, і з калиною плаче, як перше плакшіа з матір’ю. Тут, де ніхто не може її відшукати, бере вона сили для щоденної боротьби з ворожим світом.

Але завжди знайдеться хтось готовий видати твою таємницю ворогові. Так, за наклепом, було розігнане Кирило-Мефодїївське товариство та багато інших. І діти мачухи, яких змалку вчили ненавидіти звідну сестру («Бий кулачком, кулачком її…»), радісно, з відчуттям виконаного обов’язку, розповідають матері про схованку Докії. Мачуха рубає Докійчину калину — і разом із тим руйнує її останні зв’язки з минулим. Так в українській дійсності дев’ятнадцятого століття заперечують існування української мови та забороняють писати й друкувати нею. Так відривають інтелігенцію від народу…

Докія залишається зовсім сама, «без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини…» Тільки в самотніх співах знаходить вона відраду. 1 ще… Знову в коханні? Після того, як життя відіпхнуло від неї усіх, хто міг бути прихильний (та вона й сама добряче задля цього попрацювала)?

Та навіть кохання в неї таке геть непевне, і ми, читачі, відчуваємо, шо закінчиться воно трагедією… Ким вона була для Семена? Так, чергова забавка, гарна красива дівчина. Докія ж уся віддалася почуттю, інакше вона не вміла. А як її знову зраджено — жорстоко зраджено останню надію її життя — то й помста її буде великою й жорстокою. Та чому Докія цього разу не помстилася, як задумала? Чого кинулася гасити полум’я? І тут ми дізнаємося, шо насправді дівчина була прихильна ще до однієї людини, до маленької Саньки. Вона єдина не називала її каторжною, любила Докію щирою любов’ю. Єдина істота в цілому світі. То й вона мусить згоріти?

Борис Грінченко — видатний психолог. З усією правдоподібністю показав він пекельне життя вигнанця, особистості, що повстала одна проти цілого світу. Трохи нагадує ця історія життя Чіпки Варениченка — вочевидь, тією самою «пропащою силою» була Докія. Але, на відміну від Чіпки, в неї стало сили побороти свою злість проти світу задля однієї дорогої їй людини.