План

1. «Фауст» Й. В. Ґете — філософська трагедія.

2. Суперечливість образу Фауста.

3. Фауст і Маргарита: трагедія кохання.

4. Духовна еволюція героя: від зневіри до пізнання істини.

Мрія про людину, яка зуміла б розгадати таємниці природи та пізнати сенс буття, жила в людях з давніх-давен. Однак під пером Ґете народна легенда про мага-чорнокнижника доктора Фауста перетворилася на філософський шедевр, присвячений вічній темі пізнання істини.

У своєму завершеному вигляді твір складається з «Присвяти», «Театрального вступу», «Прологу на небі» та двох частин.

Трагедія «Фауст» — вершина творчості Й. В. Ґете. «Фауст» — це не побутова драма, а філософська трагедія. Основний конфлікт визначають не події чи характери, а зіткнення ідей. І тут надзвичайно важливим для розуміння усього твору є пролог, коли дія відбувається на небесах.

Місце і час дії умовні, власне, як і образи трагедії. Перед нами Бог, архангели і Мефістофель. Уже в «Пролозі на небі» зіштовхуються різні підходи до природи людини: це раб, відданий слуга чи людина непоборної і нескореної душі?

Оскільки в трагедії Ґете Бог уособлює Природу, то одразу стає зрозуміло, що людина — раб Природи, який керується її законами. Утім, саме Бог-природа спонукає людину прямувати далі у своєму розвитку:

Він поки що у мороці блукає,

Та я вкажу йому до правди вхід,

Бо знає садівник, як деревце плекає,

Який від нього буде цвіт і плід.

Мефістофель же характеризує людину і людство зовсім інакше:

Я свідок лиш мізерності людської.

Смішний божок землі не зміниться ніяк, —

Як спервовіку був, так і тепер дивак.

Погано він живе!

Очевидно, міркує диявол, людині жилося б краще, якби вона не розуміла, що в її проблемах винна не природа, а вона сама. Значить, божественна іскра, подарована людині у вигляді розуму, насправді лише зашкоджує їй.

Однак Бог упевнений у винятковості й благородності свого творіння і тому дозволяє Мефістофелеві випробувати на стійкість до спокуси вченого Фауста.

Як бачимо, Ґете прагне відшукати відповідь на питання, яке бентежило людство ще від часів його появи: у чому сенс життя і яке призначення людини на землі?

Суперечка на небі між дияволом і Богом продовжується в душі Фауста. Прагнення пізнати світ штовхає Фауста до ворожіння, адже йому так і не вдалося збагнути законів світобудови:

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь,

Хоч маю докторське звання…

… А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!..

Однак Фауст бажає не тільки пізнати світ, а й донести промінь знання до інших людей. Саме цим зумовлене його прагнення перекласти рідною мовою Євангеліє, у якому він з упевненістю змінює текст. «На початку було Слово, і слово було Бог», — говорить велика Книга. Фауст заперечує: «Діяння — початок буття». І в цій фразі полягає сутність його образу.

Жодна із земних утіх, якими спокушає Фауста Мефістофель, ученому не до вподоби. Утім, Мефістофелю вдається переконати Фауста в силі та красі кохання.

Відомий сюжет про мага й чародія автор поєднав з іншим досить поширеним у творчості романтиків мотивом: палко закоханий юнак спокушає молоду, недосвідчену дівчину, а потім кидає її напризволяще. Поет знайшов спосіб, як пов’язати ці, здавалося б, непоєднувані сюжетні лінії: Мефістофель омолоджує вченого, і в серці Фауста-Генріха народжується палке кохання до юної Маргарити. Однак Фауст і Маргарита — люди різного інтелектуального, духовного та морального складу, тому спільного майбутнього в них бути не може. Фауст, хоч і кохає щиро, та не в змозі визнати, що сенс його шукань — у такому варіанті щастя. До того ж Маргарита так само ніколи б не збагнула мети життя Фауста, тож їхнє кохання було приречене. Звісно, Фауст добре розуміє, що винний у трагедії дівчини, і цей нещасливий досвід у стосунках формує у нього почуття відповідальності за власні вчинки.

Він знову і знову шукає істини та щастя, однак ні слава правителя, ні лаври полководця, ні володіння найкрасивішою в історії людства жінкою Єленою не дають йому задоволення.

Старий та осліплий Фауст мріє віддати відвойовану у моря землю людям, які б змогли вибудувати на ній нове місто. І в цьому полягає головний урок Ґете: невтомно рухатися вперед, боротися.

Мріючи про чудове майбутнє свого народу, Фауст, нарешті, промовляє заповітну фразу:

Коли б побачив, що стою З народом вільним в вільному краю,

Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине

Мої діла, мої труди!

Провидячи щасливе майбуття,

Вкутаю я найвищу мить життя.

Як бачимо, Ґете стверджує, що істину буття може пізнати лише творча особистість. Саме людина-творець спроможна збагнути, що Бог завжди поряд — у її серці, природі, законах світобудови. Утім, Мефістофель обдурює Фауста, оскільки усвідомлює, що дух творця сягнув за межі часу та земного буття.

Фінал трагедії повертає нас до «Прологу на небесах»: сперечання між Богом і Мефістофелем завершилося. Мефістофель програв парі. Йому не вдалось довести ницість людини. Але Мефістофель -г образ подвійний, який одночасно символізує й друге «я» Фауста. І тоді завершення твору, на мою думку, можна сприймати і як уособлення духовної еволюції Фауста, у якого прагнення творити долає внутрішнє розчарування та зневіру в житті.